1. Психологія як наука, розвиток психології
Психологія – це наука, що вивчає факти,механізми та закономірності психіки.
Історію наукової психології прийнято відраховувати з 1879 року.  Вільгельм Вунт відкрив першу у світі експериментальну психологічну лабораторію. Але питання про природу людини, про те що відрізняє її від інших істот хвилювало її з давніх років.
Спочатку виникло питання про те, що в тілі людини існує щось, що дозволяє їй володіти собою, розуміти те що вона чує, бачить так і виникло уявлення про душу. Душа основа ідеї давньогрецьких філософів Аристотеля, Сократа та інших. Одним із головних питань було зв'язок душі та тіла. Аристотеля вважають засновником психології, він написав перший психологічний твір – «Про душу».
17-18 ст. завдяки бурхливому розвитку природничих наук замість поняття душа з’явилось поняття свідомість, в яке входили думки, бажання, переживання.
В 20х роках ХХ ст. предметом дослідження психології стала поведінка поведінка, яка розглядалась як сукупність реакцій, переважно рухових, які можна спостерігати зовні.

Психіка – це властивість мозку відображати об’єктивну дійсність.
Функції психіки: відображення і регуляція.
Психічні процеси поділяються на: пізнавальні (увага, уява, відчуття, пам'ять, сприйняття, мислення) та емоційно – вольові (емоції, почуття, воля).
Головним завдання психології є вивчення психічної діяльності в її розвитку.

Галузі психологічних знань

Загальна психологія вивчає загальні закономірності психічної діяльності людини з нормальним розвитком. Вікова психологія вивчає психічний розвиток людини в онтогенезі і включає в себе дитячу психологію, психологію підлітка, юнака, дорослої людини, людини похилого віку. Педагогічна психологія вивчає психологічні основи виховання і навчання. Історія психології вивчає історичні особливості розвитку психологічних знань.

Також існує соціальна психологія, зоопсихологія, психологія праці, інженерна психологія, космічна, військова психологія, психологія спорту, екологічна психологія, психологія релігії та інші.

2. Методи психології
Метод – спосіб, шлях наукового пізнання, за допомогою якого досліджується предмет науки.
Основні методи: спостереження та експеримент.
Додаткові методи: анкетування, тестовий метод, інтерв’ю, проективні методи.
Метод спостереження — це основний метод сучасної психології, цілеспрямоване, організоване сприймання досліджуваного об’єкта. Спостереження буває короткочасне і довготривале.
Етапи спостереження:
1.визначення мети та завдань спостереження; 2.вибір ситуації та об’єкту; 3.побудова програми спостережень; 4.вибір способу фіксації результатів; 5.вибір способу обробки та представлення отриманих даних.

Вимоги до спостереження: цілеспрямованість — визначення мети, завдання дослідження; природні умови — типові умови спостереження (щоб особи не знали, що за ними ведеться спостереження); наявність плану; тривалість спостереження; фіксація результатів.

Переваги: багатство даних (вербальної інформації, дій, вчинків); природність умов діяльності; можливе використання різних технічних засобів; може бути короткочасним і тривалим, вибірковим і суцільним
Недоліки:  суб’єктивність спостерігача; пасивна позиція дослідника; велика витрата часу; вибірковість сприймання.

Експеримент — основний метод психології, в якому дослідник втручається в діяльність та поведінку досліджуваного для створення необхідних умов за допомогою яких виявляються ті чи інші психічні явища.
Види експерименту: лабораторний  експеримент – дії досліджуваного визначаються інструкцією; природний експеримент здійснюється у звичайних для досліджуваного умовах діяльності. Природний експеримент, так само як і лабораторний, проводиться за певною програмою, але так, щоб людина не знала, що її досліджують. Формувальний — орієнтований на стимуляцію бажаних психічних виявів.
Переваги: висока точність результатів, можливі повторні дослідження в аналогічних умовах.
Недоліки:  умови діяльності не відповідають реальності, піддослідні знають про те, що вони є об’єктами дослідження.

Анкетування – метод психології за допомогою анкет, зміст питань і спосіб відповідей в яких заздалегідь плануються.

Види анкетування: відкритий (не обмежений спосіб відповіді);
закритий (вибрати варіант із запропонованих); напіввідкритий (відкрита чи закрита); анкети шкали (оцінюється за шкалою).

Тестування — метод психології, використовуючи який можна отримати точну, кількісну та якісну хар-ку досліджуваного об’єкта (явища). Від інших методів відрізняється тим, що передбачає чітку процедуру збору обробки даниих, а також своєрідність їх наступної інтерпретації.

Інтерв’ю — отримання відповіді у формі бесіди.

Види інтерв’ю:
1) стандартизоване інтерв’ю, в якому формулювання і послідовність запитань визначаються заздалегідь;
2) нестандартне інтерв’ю, в якому людина, яка його проводить, керується лише загальним планом опитування, формулює запитання відповідно до ситуації;
3) напівстандартне інтерв’ю, яке містить певну кількість можливих запитань.

Проективні методи: аналіз продуктів діяльності, малюнок сім’ї, неіснуюча тварина.

3.Стадії розвитку психіки тварин. Форми поведінки тварин.
В процесі біологічної еволюції виділяють 3 стадії розвитку психіки:
1.стадія елементарної чутливості – сенсорна – тварина реагує на окремі властивості предметів зовнішнього світу пов’язані з реалізацією основних біологічних функцій;
2.стадія предметного сприймання – перцептивна – тварина здатна до відображення предметів в цілому;
3.стадія інтелекту: тварина може розв’язувати двофазові завдання : підготовча і виконавча.

В залежності від рівня розвитку нервової системи і психічної діяльності виділяють 3 форми поведінки тварин:
1.інстинкти – природжені, спадково закріплені дії тварин, які базуються на безумовних рефлексах. Характерна відносна постійність, однотипність одного виду. Навчатися інстинктам не постійно вони задані при народженні і проявляються на певному етапі розвитку;
2.навички – індивідуально набуті, і закріплені у вправах способи поведінки тварин; якщо змінити умови середовища тварин виробляє нові навички;
3.інтелектуальна поведінка – тварина здатна встановлювати між предметні зв’язки.

4.Відмінність психіки людини і тварини.
1. Тварина може діяти лиже в межах конкретної ситуації, що сприймається безпосередньо, а всі її дії обмежені біологічними потребами. Людина може передбачати події, чинити відповідно необхідності.

2. Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя праці, але тварина не може створити знаряддя праці та не зберігає його, людина виготовляє, використовує та зберігає на майбутнє.

3. Тварини здатні переживати емоції, але тільки людина може переживати почуття.

4. Відмінність в умовах розвитку. Розвиток психіки в тваринному світі підкорений біологічним законам, а розвиток психіки людини обумовлюється суспільно-історичними умовами.

5.Поняття про свідомість. Структура свідомості.
Свідомість — це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей.
Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.
Функції свідомості: пізнавальна; регулятивна; прогностична; рефлексивна; комунікативна.
Структура свідомості

Знання – сукупність інформації про навколишню дійсність та способів її переробки, механізмом чого є діяльність пізнавальних процесів (відчуттів, сприймання, пам’яті, мислення тощо).

Ставлення – суб’єктивне переживання людиною ставлення до подій. Виражається в емоціях та почуттях – так званій афективній сфері психіки.

Цілеспрямованість діяльності – спроможність людини до постановки та досягнення мети, навіть при подоланні перешкод. Втілюється в діяльності та вольовій регуляції.

Самосвідомість – здатність людини до пізнання самої себе. Виражається в образі «Я», самооцінці та рівневі домагань.


6.Поняття про особистість. Формування особистості.
Людина народжується вже людиною. Людина, як відомо, є об’єктом вивчення психології як науки.
Конфігурація тіла новонародженого передбачає здатність до прямоходіння; структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту; будова руки перспективу використання знарядь праці; здатність до мовлення та абстрактного мислення; здатність до активної взаємодії в соціумі. Таким чином, доводиться факт належності новонародженого до людського роду, що фіксується в понятті індивід – родова належність людини, характеризує людину як носія певних біологічних властивостей.
З’явившись на світ як індивід людина включає в себе систему суспільних взаємовідносин і процесів. Внаслідок чого набуває особливу соціальну якість – стає особистістю,отже, особистість — це свідомий індивід, що залучений до повноцінних суспільних взаємин.
Особистість як якість людини має певні ознаки: наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість діяльності.
Психологічні характеристики особистості:стійкість властивостей особистості; єдність особистості (сміливість); активність особистості виражається в діяльності.

Формування особистості.
Фактори формування особистості – це активність, соціальний фактор та біологічний.
Спочатку при народженні дитини в неї повинна сформуватись біологічна основа — індивідні задатки. Тобто на основі людської структури та функцій мозку можливе формування особистості. Жодна тварина не спроможна розвинутись до цього рівня через недосконалість своєї мозкової тканини. По-друге, ця мозкова тканина у індивіда повинна бути в здоровому стані. Якщо народившись, дитина має серйозні вади головного мозку, то не зможе стати особистістю. Наявність фізичних порушень чи вад не ставить таких глобальних обмежень для формування означеної якості людини, ряд інвалідів стають відомими визнаними особистостями.

Для формування особистості потрібен також вплив соціального фактору — виховання дитини людським оточенням. Тобто для того, щоб засвоїти надбання людської цивілізації, навчитись способам використання побутових речей, щоб інтелектуально та морально розвинутись, людина повинна мати вчителів, наставників вже з дитинства.
Для формування власних особистісних ознак людина повинна проявляти активність — як фізичну, так і психічну. Дана активність забезпечує розвиток та роботу як організму в цілому, так і психіки зокрема.
Отже, цих факторів сприяє повноцінному розвитку особистості.

7.Структура особистості за С.Л. Рубінштейном. Спрямованість особистості.
У структурі особистості С.Л. Рубінштейн виділяв три основних елементи. Вони включають у себе як природжені властивості особистості, так і набуті в індивідуальному досвіді, а також у процесі навчання і виховання психологічні утворення.
1.спрямованість - реалізується у потребах, інтересах, ідеалах, переконаннях, домінуючих мотивах діяльності, поведінки та світогляду;
2.знання, уміння, навички набуваються у процесі життя та пізнавальної діяльності;
3.індивідуально - типологічні властивості особистості реалізуються в темпераменті, характері, здібностях;
Спрямованість особистості.
Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.
Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає в себе такі форми:

·        потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

·        бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

·        прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

·        інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

·        схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

·        ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

·        світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

·        переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

8.Поняття про діяльність. Відмінність діяльності людини від поведінки тварин.

Діяльність — це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою.
Діяльність людини відрізняється від поведінки тварини. Діяльність людини пов'язана з предметами матеріальної і духовної культури. Діяльність людини носить свідомий характер, тобто людина усвідомлює мету, способи її досягнення, передбачає результат. Людська діяльність є продукт історії, а активність тварин - результат їх біологічної еволюції. Діяльність людини пов’язана із виготовленням , використанням знарядь праці. Діяльність людини носить суспільний характер, здійснюється в колективі і для колективу.
Структура
Потреба — це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов.
Потім людина в діяльності керується певними мотивами.
Мотив — це спонукання до діяльності, що пов’язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб’єкта
Потім мета, при різних мотивах може бути однакова мета, і навпаки.
Мета — це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути)
Дія — це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання. Дія поділяється на: зовнішні (предметні) та внутрішні (розумові).

9. Структурні компоненти та етапи діяльності.
Діяльність — це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою.
Структура
Потреба — це такий стан живої істоти, який виявляє залежність від конкретних умов її існування і породжує активність по відношенню до цих умов.
Потім людина в діяльності керується певними мотивами.
Мотив — це спонукання до діяльності, що пов’язане із задоволенням потреб, в яких визначається спрямованість суб’єкта
Потім мета, при різних мотивах може бути однакова мета, і навпаки.
Мета — це уявний кінцевий результат діяльності (те, чого людина прагне досягнути)
Дія — це реалізаційний компонент діяльності, спрямований на виконання певного завдання. Дія поділяється на: зовнішні (предметні) та внутрішні (розумові).

Етапи діяльності:
1.постановка мети;
2.планування роботи;
3.вибір найбільш доцільних її прийомів;
4.виконання діяльності;
5.перевірка результатів виправлення помилок;
6.підведення підсумків, оцінка діяльності.

10.Характеристика основних видів діяльності.
Види діяльності – це гра,праця та навчання.
Діяльність — це активність людини, що має усвідомлюваний характер і спрямована на досягнення поставленої мети, що визначається потребою.

У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а в зрілому — праця.

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом.

Праця за природою та змістом — суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла і розвинулася людина як свідома соціальна істота.

Основною формою вияву активності дитини дошкільного віку є ігрова діяльність, яка водночас є і основним засобом пізнання нею навколишнього світу.

Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює навчання і працю. На відміну від навчання і праці, дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає в неї задоволення. Тільки-но інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. Гра — це школа думки,почуттів, і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, здібності тощо, а також такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, чесність. В ігровій діяльності відбувається також і фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів переважають дидактичні ігри, однак провідним видом діяльності стає навчальна.

Навчальна діяльність — активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення умінь та навичок.

 Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.

Зміст навчальної діяльності визначається навчальними програмами, розробленими для кожного року навчання з урахуванням вікових особливостей психіки дитини та її фізичних можливостей. В ході навчання школяр не лише здобуває знання і вміння, в нього розвивається активне, самостійне, творче мислення, розширюється світогляд, удосконалюється пам’ять і увага. Виховний характер навчання проявляється в тому, що в процесі навчання формується особистість, закладаються такі цінні риси, як цілеспрямованість, наполегливість, почуття колективізму, взаємодопомоги.

Особливе місце в системі людської діяльності належить праці, яка є провідним видом діяльності дорослих людей.

Праця — це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини. Необхідною передумовою будь-якої праці є наявність мети: створення певного продукту.

Характерною особливістю праці є те, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який буде при цьому використовувати, окреслює способи та послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки з боку її виконавця, причому знання, навички та вміння її здійснення набуваються впродовж навчання людини. Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей особистості.

11.Уміння, навички та звички людини як результат діяльності, процес їх формування.
На основі знань формуються уміння і навички.
В одних випадках уміння можуть передувати формуванню навичок – прості уміння. В інших – бути результатом подальшого розвитку діяльності – складні уміння.

Успішне виконання будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними засобами. Насамперед воно передбачає вироблення в людини вмінь і навичок користування ними для досягнення поставленої мети.

Уміння — здатність до дії, яка ще не досягла найвищого рівня сформованості й здійснюється повністю свідомо. Виконуючи ту чи іншу дію певну кількість разів, людина вправляється в її виконанні. Вона виконує дію дедалі швидше, легше, вільніше, що потребує меншого напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових дій зменшується. Загалом її виконання стає певною мірою автоматизованим.

Навичка — спосіб виконання дій, який а результаті вправ став автоматизованим.

Види навичок: рухові та інтелектуальні.
Уміння і навички формуються шляхом вправ.

Вправа – цілеспрямована,повторювальна дія, яка здійснюється з метою свідомого самовдосконалення. Завдяки їм відбувається автоматизація навичок, удосконалення умінь, діяльності загалом.

Умови за яких повторювальна дія стає вправою:
1.наявність усвідомленої мети і прагнення її досягнути;
2.учень повинен усвідомлювати свої успіхи і помилки.

Ще одним елементом діяльності є звичка.

Звичка — потреба виконувати певні дії. Якщо людина за якихось причин не виконує звичних дій, у неї виникають неприємні переживання, почуття незадоволеності. Звички поділяються на гігієнічні і моральні,шкідливі та корисні.

12.Поняття про увагу та її фізіологічні основи. Види уваги.
Увага — це форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на певному об’єкті, явищу, діяльності. Під спрямованістю розуміють вибір об’єкта, а зосередженість на чомусь означає відвернення від усього, що не має відношення до цього об’єкта. Увага не є самостійним пізнавальним процесом, але вона завжди включена в інші пізнавальні процеси та психічну діяльність людини.
В залежності об’єктів на які спрямована увага розрізняють: зовнішню та внутрішню увагу. Зовнішня спрямована на оточуючі об’єкти, а внутрішня на думки, почуття.

Фізіологічні основи уваги

Коли людина до чогось уважна то в корі великих півкуль головного мозку виникає осередок збудження, решта ділянок в стадії гальмування за законом взаємної індукції. Збудження не закріплюється в одному пункті, а по корі переміщується. Велике значення для появи уваги має орієнтовний процес: «Що таке» - природжена реакція організму на зміну навколишнього середовища.

Отже, фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, яке виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють. Ця взаємодія відбувається на основі встановленого І. П. Павловим закону індукції нервових процесів, згідно якому процеси збудження, які виникають в одних ділянках кори головного мозку, викликають (індукують) гальмівні процеси в інших ділянках кори.
Якщо людина зосередила увагу на якомусь предметі, то це означає, що даний предмет викликав збудження у відповідній ділянці кори великих півкуль головного мозку, решта ж ділянок кори виявилася загальмованою, внаслідок чого людина нічого не помічає, окрім даного предмета.

Види уваги залежно від ступеня вольової регуляції: мимовільна, довільна, після довільна.

Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, не потребує вольових зусиль.

Фактори, що зумовлюють мимовільну увагу: сила впливу сторонніх подразників; несподіваність подразника; новизна, незвичайність, контрастність подразника(мале велике), початок та припинення дії подразника; інтерес; внутрішній світ людини.

Довільна увага — свідоме зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, що пов’язане з свідомо поставленою метою.
Умови, які полегшують довільну зосередженість уваги: звичні умови роботи, психічний стан людини, усвідомлення обов’язку у виконанні даної діяльності.

Основним компонентом довільної уваги є воля. Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямованість, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисциплінованість розумової діяльності, здатність долати сторонні відволікання.

Післядовільна увага виникає після певних вольових зусиль, але коли людина немов би «входить» в роботу починає легко зосереджуватися на ній.
Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама довільність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

13.Властивості уваги:
Увага — це форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на певному об’єкті, явищу, діяльності.
1. Стійкість – тривалість концентрації уваги на об’єкті чи предметі.
Стійкість уваги залежить від:
1.особливості об’єктів на які вона спрямована. Підвищують стійкість уваги об’єкти, які можна сприймати з різних сторін. Ця властивість підтримується поступовим ускладненням об’єкта сприймання;
2.активності особистості;
3.зацікавленості особистості;
4.усвідомлення важливості роботи, що виконується.
2. Концентрація – ступінь зосередженості на об’єкті.
3. Обсяг – кількість об’єктів, що одночасно сприймаються (4-6 об’єктів).
4. Переключення – швидкість переходу від одного об’єкта до іншого.
Умови переключення уваги:
1.перехід від легкої до біль складної роботи;
2.чим більше була цікава попередня діяльність і менш цікава наступна;
3.успішність теж залежить від того, наскільки інтенсивною була увага людини до попередньої діяльності.
5.Розподіл уваги – одночасне виконання декількох різних видів діяльності.

Умови розподілу уваги:
1.чим більш складні види діяльності, тим складніше розподіляти увагу;
2.якщо діяльність дуже складна то виконувати її одночасно з іншою стає неможливо;
3.важко поєднувати виконання двох видів розумової діяльності.

6.Вибірковість – успішне свідоме налаштування на сприйняття інформації

14.Поняття про відчуття. Аналізатори як органи відчуттів. Властивості відчуттів.
Відчуття — це пізнавальний психічний процес відображення в мозку окремих властивостей зовнішнього світу, які в даний момент діють на органи чуття людини.
Аналізатор – анатомо-фізіологічний апарат, спеціалізований для прийому впливів певних подразників із зовнішнього та внутрішнього середовища і переробки цих відчуттів.(І.П.Павлов).
Відділи аналізатора:
1.периферичний (рецептор – трансформація творчої енергії у нервовий процес);
2.провідний (доцентрові або відцентрові нерви, нервові шляхи, які з’єднують периферичний відділ аналізатора з центральним, або  мозковий в якому відбувається переробка нервових імпульсів, що переходять із периферичних відділів).

Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор.

1) периферійний відділ, або рецептор (від лат. «приймач»);

2) чутливі нерви (аферентні, провідникові шляхи);

3) мозковий (центральний відділ).

Властивості відчутті:
Якість – це основна особливість відчуття, що відрізняє його від інших видів відчуттів.
Інтенсивність – кількісна характеристика відчуття (залежить від сили подразника).
Тривалість – часова характеристика відчуття (залежить від тривалості дії подразника).
Просторова локалізація – просторовий аналіз,дає відомості про локалізацію подразника в просторі.

15.Класифікація відчуттів. Характеристика видів відчуттів.
Класифікація різновидів відчутті:
Відчуття — це пізнавальний психічний процес відображення в мозку окремих властивостей зовнішнього світу, які в даний момент діють на органи чуття людини.

Залежно від ступеня контакту органів чуттів із подразником:
•контактні (безпосередній контакт з об’єктами):дотикові, смакові, больові
• дистантні (реакція на подразнення з боку віддаленого об’єкта): зорові, слухові, нюхові).
Залежно від ступеня контакту органів чуттів із подразником:
• екстероцептивні (від лат. – зовнішній) відображають якості предметів і явищ навколишнього світу їх рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та ін.;
• інтероцептивні (від лат. – усередині) їх рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їх стан, до них відносять органічні відчуття (чуття голоду, втоми, спраги);
• пропріоцептивні (від лат. власний)  розміщені в м’язах і сухожиллях нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення нашого тіла в просторі (кінестетичні та статичні відчуття).
Відповідно до системи аналізаторів: зорові, слухові, дотикові, больові, смакові.

Характеристика основних відчуттів людини

1) Зорові відчуття відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око — орган чуття зі складною анатомічною будовою. Світлові хвилі, які відображають предмет, заломлюючись, проходять через кришталик ока і фіксуються на сітківці у вигляді зображення. Найважливішою складовою ока є сітківка, яка за допомогою зорового нерва з’єднується з великими півкулями головного мозку.

2) Слухові відчуття також мають велике значення в житті людини. Вони допомагають їй правильно орієнтуватися у навколишньому середовищі й регулювати власні дії. Чутливі закінчення слухового нерва розташовані у внутрішньому вусі. Зовнішнє вухо (вушна раковина) вловлює звукові коливання, а механізм середнього вуха передає їх завитку.

3) Нюхові відчуття. Подразником, що їх викликають, є мікроскопічні частини речовини, які потрапляють до носової порожнини разом з повітрям, розчиняються в носовій порожнині та діють на рецептор. Сигналізують про стан придатності продуктів харчування, про чисте або забруднене повітря.

4) Смакові відчуття пов’язані з нюховими. Їх поєднує спільна роль у процесі харчування. Органом смаку є язик. На ньому та на піднебінні розміщені спеціальні чутливі до хімічних подразників рецептори, які реагують на чотири смакові подразники: кисле, солодке, гірке, солоне.

Особливістю динаміки смакових відчуттів є їх тісний зв’язок з потребою організму в харчуванні. При голодуванні смакова чутливість підвищується, при ситості — знижується.

5) Тактильні відчуття дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яку можна відчути під час обмацування.

6) Больові відчуття сигналізують про порушення цілісності тканини, що, звичайно, викликає в людини захисну реакцію.

7) Температурне відчуття — це відчуття холоду, тепла, що його спричинює контакт з предметами, які мають температуру, вищу або нижчу за температуру тіла.

8) Статичні відчуття відображають положення нашого тіла в просторі — лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння.

9) Кінестетичні відчуття відображають рухи та стани окремих частин тіла — рук, ніг, голови, корпусу.

10) Органічні відчуття сигналізують про такі стани організму, як голод, спрага, самопочуття, втома, біль.

16.Загальні закономірності відчуттів.
Відчуття — це пізнавальний психічний процес відображення в мозку окремих властивостей зовнішнього світу, які в даний момент діють на органи чуття людини.

1.Пороги чутливості. Подразник, діючий на аналізатор, не завжди викликає відчуття. Доторкання пушинки до тіла можна не відчути. При дії дуже сильного подразника може настати момент, коли відчуття перестають виникати.

Поріг чутливості — такий рівень інтенсивності подразника, який здатний викликати відчуття.

Розрізняють пороги: абсолютний і поріг розрізнення. Абсолютний поріг буває верхній і нижній.

Та найменша сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості. Нижній поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора.

Та найбільша сила подразника, за якої ще існують відчуття даного виду, називається верхнім абсолютним порогом чутливості.

Пороги чутливості індивідуальні для кожної людини. Є також поріг чутливості до розрізнення — те найменше збільшення сили діючого подразника, яке викликає ледве помітну реакцію відчуттів.

2.Адаптація (пристосування) — це зміна чутливості аналізатора під впливом постійно діючого подразника, що проявляється у зниженні або підвищенні порогів

Ступінь адаптації різних аналізаторних систем до відповідних подразників неоднаковий: висока адаптованість властива нюховим і тактильним відчуттям (ми не помічаємо тиску одягу на тіло), менша вона в слухових і холодових відчуттях. Незначна адаптація притаманна больовим відчуттям.

3.Сенсибілізація — підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ .

4.Взаємодія відчуттів — це зміна чутливості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої Наприклад, слухова чутливість підвищується під час інтенсифікації подразнення зорового аналізатора. Тому на музичних концертах завжди яскраве освітлення. Відомі факти підвищення слухової, тактильної, зорової чутливості під впливом слабких больових подразнень. Проте під впливом опромінення шкіри ультрафіолетовим промінням зорова чутливість знижується.

5.Контрастність відчуттів — це зміна інтенсивності та якості відчуттів під впливом попереднього або супутнього подразника Наприклад, біла фігура на чорному тлі здається темнішою, слабкий теплий подразник після холодного здається гарячим тощо.

6.Синестезія — це виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора Наприклад, під час звукових подразнень у людини виникають зорові образи тощо.

17.Поняття про сприймання, його фізіологічні основи. Види сприймання.
Сприймання — це психічний процес відображення в корі мозку предметів і явищ в цілому, при безпосередній дії на органи чуття людини.
В основі сприймання лежать 2 види нервових зв’язків:
1.нервові зв’язки, що утворюються в межах аналізатора (сприймання музики);
2.міжаналізаторні зв’язки коли діючий подразник є комплексним (сприймання лекції).

Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв’язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються.
Види сприймання:
За провідним аналізатором: зорові,слухові,дотикові,нюхові,смакові.
За активністю сприймання:

• ненавмисне (довільне) - ненавмисне сприймання викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю, інтересом до них людини.
• навмисне (мимовільне)- при його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об’єкти сприймання.

За формою існування матерії (простір, рух, час):

• сприймання простору - – відображення в психіці людини розташування, величини, форми, об’ємності, кольору;
• сприймання руху - відображення зміни положення об’єктів у просторі;
• сприймання часу - відображення об’єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності, завдяки чому відображаються зміни, які відбуваються в навколишньому світі. Час заповнений значними подіями тече швидко. Час сприймання змін залежить від емоційного стану людини.

Людина може одержувати відомості про рух об’єкта 2 шляхами: безпосередньо сприймаючи акт переміщення; на основі умовиводу про рух об’єкта який деякий час знаходиться в іншому місці.

18.Властивості сприймання.
Сприймання — це психічний процес відображення в корі мозку предметів і явищ в цілому, при безпосередній дії на органи чуття людини.
Предметність сприймання виявляється в тому, що будь-який предмет або явище відображається не як механічна сума якостей і властивостей, а як об’єкт, який має свій зміст, природу, призначення. Сприймаючи предмети, людина, в першу, чергу, орієнтується в них за їхніми функціями. Предметність сприймання розвивається в процесі життєдіяльності людини.

Цілісність сприймання полягає в тому, що образи відображених предметів та явищ постають у свідомості в єдності багатьох якостей і властивостей.

Константність — це відносна постійність величини, форми, кольору предметів та явищ, що сприймаються при зміні умов сприймання.

Вибірковість сприймання полягає у виділенні одних об’єктів як основних порівняно з іншими.

Аперцепція — це залежність змісту і спрямованості сприймання від досвіду людини, її інтересів, ставлення до життя, установок, багатства знань.

Осмисленість сприймання полягає в тому, що відображені предмети та явища людина відразу ж називає, використовуючи другу сигнальну систему.

Завдяки осмисленню сутності та призначення предметів стає можливим їх цілеспрямоване використання, практична діяльність з ними.

Ілюзії – це неправильне сприймання (зорові ілюзії).

19.Поняття про пам'ять. Види пам’яті.
Пам’ять — це психічний процес запам’ятовування,збереження та відтворення людини її досвіду.
Образи предметів, які людина сприймала раніше, а зараз може відтворити називаються уявленнями. Уявлення(зорові,слухові,нюхові,дотикові).
Запам’ятовуючи слова, предмети,малюнки людина запам’ятовує їх у певному взаємозв’язку. Зв’язки, що лежать в основі діяльності пам’яті називаються асоціація.

Види пам’яті:
1.За змістом. Залежно від того, що саме людина запам’ятовує і відтворює,  розрізняють чотири види пам’яті: образну, рухову, емоційну і словесно-логічну.

1. Образна пам’ять виявляється у запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв’язків між ними.

2. Рухова пам’ять виявляється в запам’ятовуванні й відтворенні людиною своїх рухів та їх систем.

3.Емоційна пам’ять полягає в запам’ятовуванні й відтворенні людиною своїх емоцій та почуттів.

4.Словесно-логічна пам’ять полягає в запам’ятовуванні думок, понять, суджень, умовиводів, які відображають істотні зв’язки і відношення предметів і явищ, їхні загальні властивості.

2.За метою діяльності і поділяється на: мимовільну і довільну.

Мимовільна пам’ять - пам’ять, в якій людина запам’ятовує і відтворює інформацію, не докладаючи для цього вольових зусиль, а спираючись на цікавість, значимість такої інформації.

Довільна пам’ять - в її роботі чітко поставлена мета, докладаються відповідні вольові зусилля для запам’ятовування, збереження та відтворення інформації.

3. За провідним аналізатором: зорова,слухова,смакова,нюхова,дотикова.

4. За тривалістю: короткочасна, довготривала, оперативна.

За тривалістю збереження матеріалу.

Довгочасна пам'ять – матеріал запам'ятовується на тривалий час і навіть назавжди.

Короткочасна пам'ять характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу і коротким строком зберігання.

Оперативна пам'ять – мнемічні процеси, які обслуговують безпосередньо здійснювані людиною актуальні дії, операції.

20.Процеси пам’яті. Їх характеристика.

Пам’ять — це психічний процес запам’ятовування,збереження та відтворення людини її досвіду.
1.Запам’ятовування — закріплення в корі великих півкуль головного мозку образів, що виникають на основі відчуттів, сприймання, мислення чи уяви

Процес запам’ятовування — активний процес, який починається в короткочасній пам’яті й завершується в довготривалій. Запам’ятовування буває різних типів:
1.За активністю свідомості: мимовільне і довільне:
Мимовільне запам’ятовування здійснюється без мети, без вольових зусиль, без використання спеціальних прийомів запам’ятовування. Мимовільно запам’ятовуються події особистого життя, особливо ті які дуже вразили
Довільне — передбачає докладання людиною вольових зусиль, має цілеспрямований характер.

2.За встановленням логічних зв’язків між матеріалом: механічне і осмислене:
Механічне – закріплення матеріалу без розуміння смислового та логічного зв’язку.
Смислове – пов’язане з розумінням матеріалу, його логічних зв’язків.

2. Збереження – це процес утримання в пам'яті матеріалу, одержаного в результаті запам'ятовування. Точність і надійність збереження інформації залежить від частоти її використання, від включеності її до діяльності людини і ступеня значимості для людини цієї інформації.

3. Забування – процес пам’яті, який приводить до втрати чіткості запам’ятованого, зменшення його обсягу.  Матеріал, що рідко використовується і мало значить, забувається швидше.
Темп забування залежить від віку. Особливо інтенсивне у віці трьох років, а також у літніх людей.
 Забування протікає нерівномірно в часі. Це вперше встановив німецький психолог Г. Еббінгауз (1850 – 1909), який показав, що найбільша втрата матеріалу забувається відразу після його заучування, а потім уповільнюється.
4. Відтворення – це процес відновлення матеріалу, який зберігається в пам'яті.
Види відтворення: пізнавання – відтворення об’єкту в умовах повторного сприймання; власне – відтворення об’єкту в умовах повторного сприймання;
пригадування – довільне відтворення яке вимагає докладання розумових і вольових зусиль; спогади – відтворення образів нашого минулого локалізоване у просторі та часі.

21.Індивідуальні відмінності пам’яті та умови ефективного запам’ятовування.
Пам’ять — це психічний процес запам’ятовування,збереження та відтворення людини її досвіду.
Індивідуальні відмінності пам’яті:У процесах пам’яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення.

Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

Точність запам’ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.

Міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування).

Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типом вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана з силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування.

Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються також у тому, який матеріал краще запам'ятовується, - образний, словесний чи однаковою мірою продуктивно той та інший. Ці відмінності пов'язані з властивостями нервової системи.

Відповідно до цього розрізняють типи пам’яті: наочно-образний; словесно-абстрактний; проміжний.

Умови ефективного запам’ятовування:
1.виділення у матеріалі головних думок і угрупування їх у вигляді плану;
2.повторення (концентроване,розподілене);
3.відтворення під час вивчення;
4.повторення перед сном;
5.знаходження яскравих, незвичайних образів, картинок, малюнків, які за методом зв’язування з інформацією, яку потрібно запам’ятати.
6.виконання спеціальних прийомів запам’ятовування.

22.Мислення як вища форма пізнавальної діяльності людини. Фізіологічні основи мислення.
Мислення - найвища форма пізнавальної діяльності, процес опосередкованого і узагальненого відображення істотних властивостей предметів та явищ, закономірних зв'язків та відношень між ними.

Опосередковане пізнання полягає в тому, що ми можемо виносити судження про властивості, характеристики предметів і явищ без безпосереднього контакту з ними, а шляхом аналізу непрямої інформації.

Узагальнене пізнання. Мислення є відображенням загального в предметах і явищах реального світу і застосування узагальнень до одиничних предметів і явищ

Фізіологічні основи мислення. В основі процесу мислення лежить складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. В результаті аналізу та синтезу зовнішніх та внутрішніх подразників в корі головного мозку утворюються тимчасові нервові зв'язки, які і є фізіологічними основами мислення.

Значення мислення:
- розширює межі пізнання;
- дає можливість проникнути за межі безпосереднього досвіду відчуття і сприймання, у глибину явищ;
- людина стає більш знаючою і краще пристосовується до життя;
- дає змогу передбачати розвиток подій.

23.Характеристика операцій мислення

Мислення - найвища форма пізнавальної діяльності, процес опосередкованого і узагальненого відображення істотних властивостей предметів та явищ, закономірних зв'язків та відношень між ними.
Мислительна діяльність людей здійснюється за допомогою мислительних операцій (процесів). Основою процесу мислення завжди є аналіз і синтез.

Аналіз - це мислене розкладання предметів і явищ на частини або властивості. Він вимагає повноти, глибини та точності. Це перший етап вивчення будь-якого явища.

Синтез -  мислене об’єднання окремих компонентів об'єкта в єдине ціле.Він може здійснюватися як на основі сприймання, так і на основі спогадів та уявлень.

Порівняння – встановлення подібності і відмінності між предметами і явищами. Це елементарний процес, з якого починається пізнання

Узагальнення – уявне об’єднання предметів та явищ за їх загальними і суттєвими ознаками. Це уявне згрупування предметів за загальними та істотними ознаками.

Абстрагування - уявне відокремлення істотних властивостей і відволікання від несуттєвих.

Конкретизація – мислений перехід від загального до конкретного, що відповідає цьому загальному.

Систематизація -  пов’язана з формуваннямпідпорядкованих груп, класів, об’єктів.

24.Характеристика форм мислення.
Мислення - найвища форма пізнавальної діяльності, процес опосередкованого і узагальненого відображення істотних властивостей предметів та явищ, закономірних зв'язків та відношень між ними.

Форми мислення:

1.Поняття - форма мислення, в якій відображаються загальні, істотні ознаки предметів і явищ дійсності.
За обсягом:

Одиничні поняття загальні ознаки якого-небудь предмета або явища ("Земля", "Київ" тощо).

Загальні поняття відображають ознаки певної групи чи класу (множини) предметів. Обсяг таких понять завжди буде більшим від обсягу одного елемента. Наприклад, "планета", "дерево", "лампа", "держава" тощо.

Збірні поняття відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле. Ці поняття охоплюють ознаки особливого, збірного індивідуального предмета. Наприклад, "ліс", "листя", "сузір'я" тощо.
За змістом: конкретні(машина) та абстрактні(душа,любов).

2.Судження - форма мислення, що відображає зв'язки між предметами і явищами або між їх властивостями шляхом ствердження або заперечення.
В загальних судження щось стверджується (чи заперечується) відносно всіх предметів даної групи, даного класу.
В часткових судженнях ствердження чи заперечення відноситься вже не до всіх, а лише до деяких предметів.
В одиничних судженнях ствердження чи заперечення відноситься тільки до одного предмету.

3.Умовивід - форма мислення, в якій з одного чи кількох суджень виводиться нове судження.
Індукція - спосіб роздумів від конкретного до загального.
Дедукція - спосіб роздумів від загального до конкретного .

25.Класифікація мислення. Характеристика видів мислення.
Мислення - найвища форма пізнавальної діяльності, процес опосередкованого і узагальненого відображення істотних властивостей предметів та явищ, закономірних зв'язків та відношень між ними.
1.ЗА ФОРМОЮ:

Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язування задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та здійснення рухового акту (від 1 до 3 років).
Наочно-образне мислення - мислення образами, уявленнями, перетворення ситуації в плані образів (від 3 до 6 років).
Абстрактно-логічне мислення здійснюється за допомогою логічних операцій з поняттями.

2.ЗА СТУПЕНЕМ РОЗГОРНУТОСТІ:
Дискурсивне мислення розгорнуте в часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені людиною.

Інтуїтивне мислення згорнуте в часі і протікає швидко, в ньому відсутній поділ на етапи, мінімально усвідомлене.

3.ЗА ХАРАКТЕРОМ ЗАДАЧ,ЩО РОЗВЯЗУЮТЬСЯ:

Теоретичне мислення - це пізнання законів, правил.

Практичне мислення пов'язане з фізичним перетворенням дійсності.

26.Якості розуму.

Основні якості розуму: гнучкість,критичність, самостійність, глибина, широта, послідовність і деякі інші.

Глибина знань визначається ступенем проникнення в сутність явищ, а широта - можливістю залучення для вирішення даного завдання знань з різних областей.
Гнучкість розуму забезпечує досить повний облік специфічних умов вирішення саме даного завдання. Протилежним якістю гнучкості розуму є його інертність, шаблонність.
Критичність розуму характеризується здатністю людини правильно оцінити як об'єктивні умови, так і власну діяльність, об'єктивно оцінити висунуті гіпотези та результати їх перевірки
Глибоке та обгрунтоване критичне ставлення до дійсності є одним із проявів самостійності розуму людини.
Самостійність розуму виражається в здатності ставити питання і знаходити оригінальні шляхи їхнього розв’язання. Самостійність розуму означає його самокритичність, тобто уміння людини бачити сильні й слабкі сторони своєї діяльності взагалі й розумової зокрема.

Своєрідне поєднання різних якостей розуму, їх прояв при вирішенні різних завдань характеризують стиль розумової діяльності людини.

27.Поняття про мову та її функції. Види мовлення.
Мова –це система умовних символів, за допомогою яких передається поєднання звуків, що мають для людині певне значення і зміст.
Мовлення – це процес використання мови для спілкування.
Функції мови:
1.Повідомлення – обмін думками, інформацією за допомогою слів.
2.Вираження – за допомогою мови висловлює своє ставлення до певного предмету, явища, людей.
3.Позначення – даємо назви предметів, мислимо за допомогою абстрактних понять.
4.Функія впливу – намагаємося спонукати іншу людину чи групу людей до певної дії чи формуємо у слухачів певну точку зору на щось.

Види мовлення: внутрішнє та зовнішнє.
Зовнішнє поділяється на письмове та усне,а усне поділяється на діалог та монолог.
Діалог – розмова, яка підтримується співрозмовниками, які спільно обговорюють спільні питання. Для діалогу характерні: натяки, доповнення, повторення слів, фраз.
Монолог – це безпосередньо спрямований до співрозмовника чи аудиторії вид усного мовлення, який передбачає висловлення однієї особи. Ознаки монологу: послідовність, зв’язність, організованість.
Писемне мовлення – це мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Таке мовлення повинно бути правильно сформульованим, зрозумілим, чітким.
Внутрішнє мовлення – це мовлення звернене до самого себе або до конкретної людини, з якою ведемо внутрішній діалог. Ознаки: фрагментальність та уривчивість.
Особливе місце між зовнішнім і внутрішнім займає егоцентричне мовлення – спрямоване не на партнера, а на самого себе. Не розраховане і не передбачає ніякої зворотної реакції зі сторони іншої людини, що знаходиться поряд. Поширене у дітей 3-4 роки, коли вони самі граються і говорять самі до себе. Елементи цього мовлення можна зустріти і у дорослої людини, коли розв’язуючи важку інтелектуальну задачу голос може вимовляти окремі слова, фрази.

28.Поняття про уяву, її фізіологічні основи. Види уяви. Мрія як особливий вид уяви.
Уява — це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.
Образи уяви ніколи не бувають повністю відірваними від реальності, не маючи з нею нічного спільного. Якщо будь-який продукт уяви розкласти на складові його елементи, то серед них буде важко знайти щось таке чого б в дійсності не існувало. Ефект нереальності, новизни, фантастичності продуктів творчості досягається більшою мірою за рахунок нового поєднання відомих елементів включаючи зміни в їх пропорції.
Фізіологічні основи  уяви. Уява є результатом діяльності мозку людини. Фізіологічною основою уяви є утворення нових поєднань з нервових зв’язків, які вже сформувались в корі великих півкуль. Уява пов’язана з роботою фізіологічних систем організму.

Види уяви. Мрія як особливий вид уяви.
Види уяви: пасивна (мимовільна та довільна) та активна (відтворююча та творча).

Пасивна уява – створює образи, програми дій, які не здійснюються або взагалі є не здійсненними.
Людина може викликати пасивну уяву навмисно – довільна уява. Образи фантазії, які викликані навмисно, але не пов’язані з волею і не спрямовані на втілення їх в життя називаються маренням.
Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Прикладом мимовільного виникнення образів уяви є сновидіння. Пасивна уява може виникати ненавмисно.
Активна уява – створення образів на основі опису.
Відтворююча уява являє собою процес створення образів, що відповідають опису. Особливо важливою є просторова уява. Вона необхідна учням при вивченні стереометрії, при розв'язуванні геометричних задач на комбінацію геометричних тіл, при виконанні робіт з креслення, малювання.
Творча уява передбачає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і цінних продуктах діяльності. Характерним для творчої уяви є самостійний образ матеріалу, спеціальний його аналіз, удосконалення образу в процесі діяльності. Цей вид уяви є найважливішою складовою частиною творчої діяльності людини.

Особливою формою уяви є мрія – образи бажаного майбутнього. У мріях людина випереджує реальний план подій. Вони завжди пов'язані з потребами. Людина завжди мріє про те, чого не вистачає. Від марення відрізняється тим,що мрія здійсненна. На відміну від творчої уяви мрія не включена безпосередньо діяльністю в певний момент.

29.Механізми уяви.

Уява — це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.
Для створення образів уяви використовують певні прийоми.

Аглютинація – «склеювання», створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об'єктів. Наприклад, такими є казкові образи русалки, кентавра.

Акцентування – підкреслення тих чи інших рис. Досягається на основі виділення, абстрагування і перетворення істотних особливостей об'єктів. Цей прийом часто використовують при зображенні дружніх шаржів, карикатур.

 Гіперболізація – характеризується збільшенням предмета чи окремих частин (Гулівер, богатирі величезних розмірів дракон, який має 7 голів).

 Літота – характеризується зменшенням предмета (Дюймовочка).

Схематизація – розбіжності зменшуються, риси схожості виступають на перший план. За його допомогою створюється, наприклад, різноманітний декоративний орнамент, елементи якого взяті з рослинного світу.

Типізація – виділення суттєвого, що повторюється в однорідних фактах та втілення його в конкретних образах Наприклад, створюючи типовий образ певної людини, письменний пильно придивляється до життя, глибоко його вивчає, виділяє головні, найбільш істотні виразні риси, властиві представникам певної групи людей, синтезує, узагальнює їх у конкретній образній формі (образ Чіпки, Кайдашихи та ін.).

30.Загальне поняття про емоції та почуття, їх фізіологічні основи. Форми переживання почуттів.

Почуття – це переживання людиною свого ставлення до того, що вона пізнає, робить, до інших людей і до самої себе.

Емоції та почуття органічно взаємопов’язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні. Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності.

Емоції та почуття виконують сигнальну та регулятивну функції. Переживання виступають в ролі сигналів, які інформують людину про те, як іде процес задоволення потреб, на які перешкоди людина натрапляє, над чим задуматись, що змінити.

Фізіологічні основи почуттів. Коли людина переживає почуття в корі великих півкуль виникає збудження, яке розповсюджується і на підкоркові центри. У відділах мозку, які лежать нижче кори великих півкуль, знаходяться різні центри фізіологічної діяльності організму: дихальної, серцево-судинної, системи травлення та ін. Тому збудження підкоркових центрів викликає посилену діяльність ряду внутрішніх органів. Кора великих півкуль в нормальних умовах здійснює гальмуючий вплив на підкоркові центри, стримуючи зовнішні прояви емоцій. Якщо кора мозку приходить в стан надмірного збудження при дії подразників (великої сили, при перевтомі, при сп’янінні) то збуджуються і центри, які лежать нижче кори, внаслідок чого зникає звична стриманість.

Форми переживання почуттів.

Емоції – безпосереднє, тимчасове переживання якого-небудь більш стійкого почуття. Емоцією називається не саме почуття любові до музики як стійка особливість людини, а стан насолоди, захоплення, яке вона переживає, слухаючи на концерті музику в гарному виконанні.

 Емоції можуть бути позитивними (радість, щастя, задоволення) і негативними (незадоволення, страждання, горе, страх, гнів, ненависть).

Стенічні емоції - спонукають до вчинків, висловлень, збільшують напруження сил. Це радість (від радості готовий гори перевернути),захоплення.

Астенічні емоції зменшують активність, енергію людини, пригнічують життєдіяльність. Це пригніченість, смуток, туга.

Деякі емоції можна віднести як до астенічних, так і до стенічних (горе, страх). Все залежить від індивідуальних особливостей людини, зокрема типу нервової системи

Афект – короткочасна, сильна емоційна реакція, яка швидко оволодіває людиною і бурхливо протікає. Прикладами афекту можуть бути сильний гнів, жах, бурхлива радість тощо. В стані афекту людина перестає контролювати себе і навіть може не усвідомлювати того, що робить. Це пояснюється тим, що в стані афекту виникає дуже сильне емоційне збудження, яке, поширюючись і на рухові центри кори головного мозку, переходить в рухове збудження. Під впливом цього збудження людина здійснює багато дій, хаотичних рухів

Афект (спалах гніву) може виникнути як розв’язання конфлікту людини з іншими людьми. Іноді афект людини (жах, лють) є реакцією на загрозу її життю чи життю близьких їй людей. Афект раптово і сильно починається, коли людина несподівано одержує якусь дуже важливу для неї звістку. Іноді афективний спалах є поступовим нагромадженням незадоволення у взаєминах людини з ким-небудь. У такому разі він виникає як наслідок втрати нею терпіння.

Виникнення афектів залежить не тільки від життєвих ситуацій, а й від особистості, її темпераменту і характеру, її вміння володіти собою.

Настрій – відносно слабо виражений емоційний стан, що позначається протягом деякого часу на всій поведінці людини. Він є похідним від тих емоцій, які переважають у людини. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров'я. Є похідним від емоцій , які у людині переважають.

Стрес — неспецифічна реакція організму у відповідь на дуже сильну дію (подразник) зовні, яка перевищує норму, а також відповідна реакція нервової системи.
Види стресу:
Фізіологічний стрес пов'язаний з об'єктивними змінами умов життєдіяльності людини. Стресорами при цьому можуть бути мікроклімат, радіація, шум, вібрація, природні стихійні лиха (землетрус, паводок, виверження вулкану) та навіть затоплення вашої квартири сусідами.
Психоемоційний стрес виникає з особистої позиції індивіда. Людина реагує на те, що її оточує згідно зі своєю інтерпретацією зовнішніх стимулів, яка залежить від особистих характеристик, соціального статусу, ролевої поведінки, віку, вихованості, життєвого досвіду.

31.Поняття про волю, її фізіологічні основи. Структура вольової дії.
Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети. Вольова діяльність - це особлива форма активності людини. Вона полягає в тому, що людина здійснює владу над собою, контролює власні імпульси і в разі необхідності - гальмує їх.

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб дій і характер. Учень чи студент, прагнучи успішно вчитися, виявляють ініціативу, напруженість фізичних і розумових сил, переборюють труднощі, що перешкоджають досягненню мети, стримують бажання, які відволікають від діяльності.
Функції волі:
1. Спонукальна функція – організація активності людини.
2. Гальмівна функція – стримування небажаних проявів активності. Людина здатна гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку.

Вирішальну роль у організації i регуляції вольового акту відіграє друга сигнальна система.
Вольові дії виникають на основі мовних сигналів, тобто обумовлені або словесними вказівками від інших людей, або словами, що вимовляються самою людиною у внутрішній мові коли вона сама приймає рішення.

Структура вольової дії.
Вольова дія може реалізуватись в простих і складних формах
Простий вольовий акт має дві фази:
1) виникнення спонукання та усвідомлення мети;
2) досягнення мети.

У складній вольовій дії вчені виділяють такі етапи:
1) виникнення спонукання та попередня постановка мети - полягає в попередній постановці мети. Необхідною передумовою постановки мети є виникнення певного мотиву, спонукання і пов'язаного з ним прагнення. Мета повинна бути доступна людині, але потрібно докласти певних вольових зусиль.
2) визначення шляхів,засобів досягнення;
3) стадія обмірковування та боротьба мотивів. Обговорення і боротьба мотивів закінчується прийняттям рішення, що означає остаточну постановку свідомої мети.
4) прийняття рішення;
5) виконання прийнятого рішення. Результат вольової дії – досягнення мети.
6) самооцінка. Людина оцінює способи досягнення мети, затрачені зусилля, робить висновки на майбутнє.

32.Вольові якості особистості.

Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети. Вольова діяльність - це особлива форма активності людини.
Вольові якості - це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації особливості вольової активності людини.
1.Цілеспрямованість виявляється у підкоренні людиною своєї поведінки певній життєвій меті.
2.Самостійність – це вміння діяти згідно зі своїми задумами,дотримуватись власних принципів, не підпадаючи під вплив інших, критично оцінювати їх думки.
3.Рішучість виявляється у швидкому та свідомому обранні мети, визначенні шляхів її досягнення. Нерішучість є виявом слабкості волі.
4.Наполегливість виявляється у здатності людини втілювати прийняті рішення, досягати мети навіть в умовах серйозних перешкод.
5.Ініціативність – це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення й засоби їх здійснення.
6.Стриманість – здатність утримувати психічні та фізичні прояви, які можуть зашкодити досяганню мети.
7.Дисциплінованість – свідоме підкоренні власної поведінки певним правилам та нормам.
8.Організованість – раціональний розподіл часу.
9.Сміливість – це здатність людини долати почуття страху та розгубленості.
10.Мужність – складна якість, яка поєднує сміливість, наполегливість, стриманість, впевненість у собі, вона допомагає людині йти до мети.

33.Поняття про темперамент, його фізіологічні основи.
Темперамент – індивідуальні особливості людини, які визначають динаміку її психічної діяльності та поведінки.
Основними компонентами темпераменту є: загальна психологічна активність; моторика; інтенсивність.
Від темпераменту залежить: швидкість виникнення психічних процесів та реакцій(сприймання,мислення..);пластичність та стійкість психічних явищ,л легкість їх зміни і переключення; темп і ритм діяльності та поведінки; інтенсивність психічних процесів(сила волі,активність волі); спрямованість психічної діяльності на певні об’єкти.

Фізіологічні основи.

Наукове розв’язання основ темпераменту дав І.П.Павлов у своєму вченні про типи нервової системи. Він вважав, що в основі індивідуальних особливостей лежать властивості нервових процесів.

34.Властивості темпераменту.
Темперамент – індивідуальні особливості людини, які визначають динаміку її психічної діяльності та поведінки.
1.Сензитивність — міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості.
2.Реактивність — це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше —в емоційній вразливості, і відображуються на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе.
3.Активність характеризується енергією впливу людини на навколишній світ і подолання перешкод на шляху до мети.
4.Темп реакції – швидкість перебігу різних психічних явищ.
5.Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються.
6.Ригідність — особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань.
7.Екстраверсія – спрямованість реакцій та діяльності особистості на оточуючих людей, предмети, явища.
8.Інтровертованість – спрямованість на себе, свої внутрішні стани, переживання.

35.Типологія темпераментів.
Темперамент – індивідуальні особливості людини, які визначають динаміку її психічної діяльності та поведінки.

Вчення про темперамент започатковане давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники (римський лікар Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію, згідно з якою темперамент спричинює перевага в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров’ю, жовчю та слизом. На основі цього погляду сформувалося вчення про чотири типи темпераменту: сангвінічний (кров, перевага в організмі крові), флегматичний (слиз, перевага в організмі слизу), холеричний (жовч, перевага в організмі жовчі) та меланхолійний (жовч, перевага в організмі чорної жовчі).

Німецький філософ Кант вважав, що природною основою темпераменту є індивідуальні особливості крові.

П. Лесгафта розробив теорію, в якій основою темпераменту є особливості системи кровообігу.

 Конституційну теорію започаткував німецький психіатр Е. Кречмер. Головною ідеєю цієї теорії є функціональна залежність темпераменту від будови (конституції) тіла.  

Назви основних типів темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік) збереглися від часів Гіппократа, і ними користуються в сучасній психології. Кожному окремому типу темпераменту притаманні свої характерні особливості.

Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього є цікава йому справа, тобто при постійному збудженні. У протилежному випадку він стає нудним, млявим, відволікається. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.

Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Він воліє закінчити одну справу і тільки потім братися за інше. Флегматик є стратегом, і тому він постійно звіряє свої дії з перспективою. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення, але, на відміну від меланхоліка, обходиться без сторонньої допомоги. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.

Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Чекання здатне вивести його із себе. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Взагалі мінливість - характерна риса холерика, і тому завбачити, як поведеться холерик у новій обстановці, дуже важко. Для холериків характерна циклічність у роботі.

Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека) результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Його підвищена чутливість приводить до швидкого стомлення й падіння працездатності, а для відновлення сил йому потрібний досить тривалий відпочинок. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності.

Проте, помилкою було б вважати, що кожен з нас може віднести себе до одного з основних типів темпераменту, оскільки в чистому вигляді вони трапляються досить рідко. Набагато частіше можна зустріти різні поєднання означених типів з деякою перевагою одного з них за тих чи інших життєвих обставин. У таких випадках мова йде про проміжні форми або перехідні типи, які можуть бути наслідками природних задатків або утворюватися з основних типів протягом життєдіяльності індивіда.

36.Врахування темпераментів дітей у навчально-виховній роботі.

Темперамент – індивідуальні особливості людини, які визначають динаміку її психічної діяльності та поведінки.

Під час роботи з дітьми-сангвініками варто давати вихід їхній енергії, стимулювати розкриття їхнього потенціалу та здібностей у суспільне корисній праці. Потрібно виявляти довіру до сангвініка, підгримувати його корисну ініціативу, здійснювати моральну підтримку. Не варто давати йому доручення, пов'язані з довготривалою монотонною діяльністю. Допомогу сангвініку краще надавати у формі відкритої дружньої підтримки, поради. Доцільно використовувати його лідерські якості в колективі, залучати до організації вечорів, диспутів та інших суспільно-корисних заходів.

Діти-сангвініки намагаються займатися тільки легкою, приємною і цікавою для них діяльністю й уникати складного, неприємного, нецікавого. Тому необхідно з раннього віку виробляти в них інтерес, терпіння, цілеспрямованість.

У роботі з холеричними дітьми . Потрібно виявляти зацікавлене розуміння душевного стану учня; враховувати мотиви вчинків, залучати до активної діяльності, пов'язаної з виявом ініціативи. Потрібно уникати різких емоційних реакцій, спрямованих безпосередньо на учня. Холеричні діти потребують тактовної допомоги та співчуття при ускладненнях. Їхня невтомність, енергійність, схильність до ризику, упертість, пустотливість, задиркуватість, нетерплячість і висока конфліктність стають причиною биття посуду, бійок з однолітками, травм тощо. Холерика важливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип дуже схильний до агресивності. Холерика потрібно вчити ввічливості та умінню стримувати емоції. Використовуючи цікаві для дитини види діяльності, поступово формувати посидючість, наполегливість, сумлінність, ретельність і точність у виконанні завдань.

Правильний підхід до виховання дитини-флегматика передбачає створення сприятливих умов для її фізичного, духовного й інтелектуального розвитку. Флегматики не витримують значних фізичних навантажень, якщо змушені виконувати їх у швидкому темпі.

Флегматикам не притаманні бурхливі вияви почуттів, тому часто їх вважають байдужими, товстошкірими. Насправді почуття цих дітей вирізняються глибиною і постійністю. Флегматики болісно переживають несправедливість, зазіхання на їхні права, розлучення з близькими людьми, бояться і не люблять змін, нестабільності. Вони здатні повністю ігнорувати вимоги неавторитетної для них особи. Потрібно намагатися створити повну взаємну довіру в стосунках, щоб дитина не замикалася у собі.

Для правильного виховання й розвитку дітей-флегматиків необхідно створювати дещо «тепличну» атмосферу, у якій має бути повністю відсутня поспішність, нетерплячість. З раннього віку перед такою дитиною слід розкривати широкий спектр наук і занять, що допоможе зробити її допитливою.

Під час роботи з дітьми-меланхоліками . В навчанні – слід приділяти увагу,турботу й доброту. Дорослий повинен виявляти співчуття. Потрібно навчити розумно планувати свою діяльність,розумно розділяти час.

37.Поняття про характер. Природні та соціальні передумови характеру. Структура характеру.
Характер – сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які виражають її ставлення до дійсності і виявляються в діяльності та спілкуванні, обумовлюючи типові для даної людини способи поведінки.

Характер людини - це те, що визначає її значимі вчинки, а не випадкові реакції та ті чи інші стимули, обставини.

Знаючи характер людини, можна передбачити як вона буде поводити себе в певній ситуації, а звідси, спрямовувати поведінку людини.

Природа характеру.

Психічні властивості людини це особливий прояв вищої нервової діяльності, підґрунтям якої є природжені особливості нервової системи.

Фізіологічною основою характеру є поєднання рис типу нервової системи та стійких систем нервових зв'язків, що вироблені в результаті індивідуального досвіду, виховання.

Люди народжуються з різними особливостями функціонування головного мозку, що зумовлюється типом нервової системи, але ці фізіологічні відмінності є лише передумовою для формування в процесі життя різних рис характеру.

 Структура характеру.

Риси характеру - індивідуальні звичні форми поведінки людини у відповідних ситуаціях, в яких реалізується її ставлення до дійсності.

У психологічній літературі частіше зустрічаються два підходи класифікації рис характеру.

1.В одному випадку всі риси характеру пов'язують з психічними процесами і тому виділяють вольові, емоційні, інтелектуальні риси.

Вольові риси характеру: рішучість, наполегливість, самостійність, організованість та ін. 
Емоційні риси характеру: вразливість, байдужість, запальність, чуйність та ін.
 Інтелектуальні риси характеру: винахідливість, допитливість та ін.

2.В іншому випадку риси характеру розглядаються у відповідності із

ставленням до різних сторін дійсності.

1.Ставлення до праці виявляється в повазі до праці, працелюбності. Важливі риси у ставленні до праці - охайність, сумлінність, дисциплінованість, наполегливість, організованість,

2.Ставлення до інших людей виникає у міжособистісних контактах і зумовлюється суспільними умовами життя, які склалися історично і розвивається в колективі.

3.Ставлення до самої себе - позитивне або негативно - залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе (скромність, вимогливість до себе, хвалькуватість, самовпевненість).

4.Ставлення до речей, до природи: бережливість, охайність тощо.

38.Поняття про здібності та їх природу. Види, рівні розвитку  здібностей.
Здібності – індивідуально-психологічні особливості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності.

Від здібностей залежать легкість та швидкість набуття знань, умінь та навичок. Набуття ж ЗУН, в свою чергу, сприяє подальшому розвитку здібностей.

Види здібностей.

Загальні здібності – це ті з них, які впливають на успішність людини в різних видах діяльності.

Спеціальні здібності – визначають успішність людини в специфічних видах діяльності, для яких потрібні особливі задатки і їх розвиток.

Теоретичні здібності – визначають успішність людини в абстрактно-теоретичних роздумах.

Практичні здібності – визначають схильність до конкретних практичних дій.

Навчальні здібності – визначають успішність людини в навчанні та вихованні, засвоєнні нею знань, вмінь, навичок, формуванні якостей особистості.

Творчі здібності – визначають можливість відкриттів і винаходів, створення нових предметів матеріальної і духовної культури.

Рівні розвитку здібностей.

1.Задатки - це вроджені анатомо-фізіологічні особливості кожного окремого індивіда, які є передумовами розвитку здібностей. Задатки являють собою лише можливості та передумови розвитку здібностей, але ще не гарантують, не зумовлюють появу і розвиток тих чи інших здібностей. Вони багатозначні, тобто, в залежності від діяльності та відповідних умов, на їх основі можуть розвиватися різні здібності.

2.Здібності – індивідуально-психологічні особливості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності.
3. Обдарована дитина — дитина, яка вирізняється яскравими, очевидними, інколи визначними досягненнями або має внутрішні задатки для таких досягнень у певному виді діяльності. Обдарованість дитини іноді важко відрізнити від навченості, яка є результатом підвищеної уваги батьків і педагогів до розвитку дитини. Це особливо яскраво виявляється при порівнянні рівня розвитку дітей із сімей з високим соціальним та освітнім статусом і дітей з родин, які не приділяють належної уваги розвитку дитини.

4.Вищий рівень розвитку здібностей називають талантом.
Талант - це поєднання здібностей, що дає людині можливість успішно, самостійно й оригінально виконувати певну складну трудову діяльність. Талант, як і здібності, є лише можливістю досягнення високої майстерності і значних успіхів у творчості. Зародження таланту є суспільно обумовленим. Якщо суспільство відчуває потребу в талановитих людях, якщо підготовлені умови для їх розвитку, то поява таких людей стає можливою (поява видатних полководців у воєнні роки ). Структура таланту визначається характером вимог, що висуває особистості дана діяльність (художня, політична, наукова, спортивна і т. п.). Тому здібності, що складають талант, не ідентичні, якщо порівнювати, наприклад, між собою талановитого співака і конструктора.
5.Найвищий рівень розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення для суспільства, розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю. Геній виражає найбільш передові тенденції прогресу свого часу.  Геній відрізняється від талановитості суспільною важливістю тих завдань, які він розв'язує. Індивідуальні особливості здібностей виявляються в різнобічності або однобічності їх розвитку.

39.Поняття про психічний розвиток. Особливості психічного розвитку.

Психічний розвиток - процес накопичення кількісних та якісних прогресивних змін психіки, що зумовлюють формування особистості.

Таким чином, психічний розвиток є процесом, так як має динамічний характер - розпочавшись ще до народження дитини, розгортається та триває, за думкою більшості вчених, все життя людини. В ході психічного розвитку відбувається накопичення кількісних та якісних перетворень психіки, які забезпечують формування і функціонування особистості.

Особливості психічного розвитку людини:

1) суперечності як основа психічного розвитку. В основі психічного розвитку, як і будь-якого іншого, лежать суперечності, які бувають внутрішніми  та зовнішніми. Між цими видами суперечностей існує стійкий взаємозв'язок, зовнішні є первинними, виникаючими внаслідок контактів індивіда з соціумом.

2) неперервність психічного розвитку. Розпочавшись ще до народження дитини і бурхливо розгортаючись після її народження, психічний розвиток триває кожного дня без перерв. Навіть уночі мозок продовжує переробляти інформацію, що надійшла вдень.

3) дискретність - розподіл онтогенезу людини на окремі вікові періоди зі специфікою психічного розвитку у кожному.

4) незворотність. Ті прогресивні зміни, які сформувались внаслідок психічного розвитку, вже не зникають, а залишаються надбанням особистості і впливають на подальше психічне функціонування.

5) взаємозв'язок психічного з іншими напрямками розвитку - фізичним, соціальним, фізіологічним.

6) нерівномірність. В певному віковому періоді одні компоненти психіки розвиваються прискорено, а інші - уповільнено, а в наступному віковому періоді вони чергуються.

7) перехід від нижчих психічних структур до вищих - процес цей іде не від елементів до цілого, а від структурно нижчого до вищого цілого

8) взаємозв'язок кількісних та якісних змін психіки. Психічний розвиток людини є процесом, в якому кількісні накопичення психічних функцій спричинюють якісні перетворення, забезпечуючи формування якісних психічних новоутворень.

9) планомірність та наступність психічного розвитку. Планомірність становлення особистості виявляється через систематичний, впорядкований характер психічних змін, що є стійкими в часі і незалежними від варіативних факторів (на кшталт настрою, зовнішності людини тощо). Наступність психічного розвитку має місце як взаємозв'язок попередніх та перспективних, майбутніх психічних змін в загальній динаміці становлення особистості, нашарування новоутворень психіки на її попередні прогресивні вияви.

40.Детермінанти психічного  розвитку.

Детермінанти (чинники) психічного розвитку

Усі детермінанти психічного розвитку поділяють на об'єктивні і суб'єктивні.

Об'єктивні детермінанти психічного розвитку. До об'єктивних чинників належать макросоціальні і мікро-соціальні умови та психосоматичні чинники. Макросоціальними умовами є рівень економічного та культурного розвитку суспільства, існуюча система освіти, рівень соціальної турботи про дитину, національні традиції виховання тощо. Мікросоціальні умови — це малі групи (сім'я, дитячий садок, клас), характер спілкування в них, взаємодія, цінності, які вони культивують. До психосоматичних чинників належать генотип, особливості пренатального, натального і постнатального розвитку дитини, стан її здоров'я.

Суб'єктивні детермінанти психічного розвитку. Значною мірою суб'єктивні чинники залежать від об'єктивних і зумовлюють внутрішню логіку розвитку та саморозвитку. До них належать активність дитини (поведінка, діяльність, спілкування, пізнання, самопізнання, трансцендентація), особливості спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості.

Розвиток особистості неможливий без її активності, тому основними його факторами є діяльність і поведінка (вчинки), спілкування, в тому числі внутрішні діалоги, а також пізнання і самопізнання, трансцендентування (вихід за межі свідомості, пізнання і насамперед за межі Я до вічного, божественного, космічного). Будь-яка поведінка та діяльність дитини супроводжується нагромадженням енергії в різних кількостях для психічного розвитку. Наприклад, після здійснення вчинок закарбовується в “тексті” особистості, яка формується з досвіду цих вчинків.

Якщо виконання предметних дій зумовлює фіксацію у свідомості перцептивних або моторних установок, то здійснення вчинків забезпечує фіксацію соціальних (особистісних) настанов, мотивів, особистісних смислів. Вплив учинку, особливо значущого, на становлення особистості незаперечний. Учинки не тільки творять особистість, вони модифікують, змінюють її, піднімають над діяльністю, самосвідомістю та свідомістю, розширюють ступені її свободи.

Особистість розвивається у процесі пізнання зовнішнього світу і самопізнання. Пізнаючи світ, дитина долає шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до понятійного. Це породжує нові її можливості, пізнавальні потреби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що зумовлює розвиток здібностей. Крім того, пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних і вольових процесів, що стимулює розвиток інтелектуальних можливостей, емоційно-мотиваційних і вольових властивостей особистості.

Отже, система детермінант психічного розвитку людини охоплює об'єктивні чинники (макросоціальні і мікросоціальні умови, психосоматичні чинники), а також суб'єктивні чинники (активність індивіда, особливості самосвідомості, спонукальної сфери тощо).

41.Критерії вікової періодизації. Вікова періодизація..

Сучасна вітчизняна вікова періодизація спирається у будові на інтеграцію декількох критеріїв - соціального статусу індивіда й проявів його власної психічної активності, а також беруться до уваги соматичні зміни, зумовлені законами біологічного розвитку людського організму.

42.Психічний розвиток дитини у період новонародженого. Відразу після народження дитини медики, користуючись спеціальною 10-бальною шкалою В.Апгар, визначають рівень життєздатності новонародженого. В залежності від отриманої кількості балів діти поділяються на 2 категорії:

+діти з високим рівнем життєздатності - від 7 балів і вище, їх вага становить 3-3,5 кг, зріст - близько 50 см;

+ діти зі зниженим рівнем життєздатності - менше 7 балів за шкалою Апгар, сюди відносяться недоношені діти, близнята, ослаблені новонароджені (ті, що в пренатальному періоді піддались впливу тератогенів). Перша категорія дітей має сприятливе соматичне підґрунтя для психічного розвитку, а діти зі зниженим рівнем життєздатності складають групу ризику щодо виникнення відхилень фізичного та психічного розвитку і тому потребують особливого догляду.

Життя дитини в постнатальному періоді починається з кризи новонародженості, що спричинюється різкою зміною середовища існування дитини з пренатального на постнатальне. Дана криза виявляється у втраті ваги новонародженим, а розв'язується через процеси його адаптації до нових умов автономного життя. Прилаштування дитини до самостійного існування відбувається завдяки систематичній турботі дорослих.

43.Психічний розвиток дитини у період немовляти.

Вік немовляти охоплює період від 2 місяців до 1 року. Соціальна ситуація спільного життя дитини з дорослим зумовлює виникнення нового типу діяльності — їхнього безпосереднього емоційного спілкування (встановлення і розвитку соціальних контактів). Специфічна особливість цього типу діяльності полягає в тому, що її об'єктом є інша людина. Для дорослого об'єктом впливу є дитина, водночас дитина починає виявляти перші форми впливу на дорослого. Так, дуже швидко її голосові реакції набувають характеру емоційно-активного заклику, схлипування перетворюється на поведінковий акт, спрямований на дорослу людину. Однак це ще не є мовою, а тільки емоційними реакціями. Найзагальнішу картину змін періоду немовляти дає вивчення пізнавального розвитку дитини. Протягом першого року життя діти не тільки набувають моторних (рухових) навичок, а й вчаться гратися, мислити, розуміти навколишній світ. Інтелект їх як універсальний чинник врівноваження з оточенням, за Ж. Піаже, розвивається на основі інстинкту та анатомо-фізіологічної структури організму.

Хоч процес пізнання в цей час надзвичайно багатогранний, найважливішими психічними механізмами у ньому є розвиток сприйняття, розпізнавання інформації, виокремлення категорій, розвиток пам'яті.

Наприкінці першого року життя дитина спинається на ніжки, починає ходити. Головним в акті ходьби є не тільки розширення простору існування немовляти, а й те, що воно відокремлює себе від дорослого. Відбувається розпад єдиної ситуації Ми, внаслідок якого вже не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба є першим основним новоутворенням періоду немовляти, яке свідчить про подолання дитиною меж попередньої ситуації розвитку.

Криза першого року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо.

44.Психічний розвиток дитини раннього віку. Ранній вік знаменується появою фундаментальних життєвих надбань: ходіння, предметної діяльності, мовлення. Завдяки вільному пересуванню дитина вступає в епоху самостійної взаємодії із зовнішнім світом. Розвивається орієнтування у просторі, зростають пізнавальні можливості. Соціальна ситуація розвитку дитини раннього віку зумовлена спілкуванням з дорослим як формою організації предметної діяльності малюка. Спілкування з дорослим відбувається з приводу предметних дій за допомогою мовлення, знижується його емоційність. Інтенсивно розвивається мовлення, витісняючи жести і лепет. Така форма спілкування – ситуативно-ділова. Ділові якості дорослого стають головним мотивом спілкування. У 2,5 роки дитина у грі наслідує дорослого, у неї розвивається символічна дія (використання замінників). Здатність наслідувати лежить в основі інтелектуального та моторного розвитку дитини.

Наслідування включає два компоненти: копіювання і відбір певних зразків для наслідування. Згодом виникає відстрочене наслідування за пам’яттю. Діти наслідують дії, якими ще не оволоділи, і це сприяє їх засвоєнню. Дитина починає усвідомлювати певний рівень своєї компетентності в діяльності, успіх в оволодінні предметами, наслідуванні дорослого і стає ініціатором зміни відносин з дорослим, спрямованої на розширення самостійності. Тепер входження у доросле життя пов’язане із сюжетно-рольовою грою, де дитина переживає себе дорослою. ВИСНОВКИ про досягнення раннього дитинства у психічному розвитку:– на основі фізичного розвитку значно розширюється самостійність дитини, що призводить до усвідомлення нею себе як діяча («Я сам»);– провідною діяльністю дитини раннього віку виступає предметно-маніпулятивна діяльність, що має ігрове забарвлення;– предметно-маніпулятивна діяльність здійснюється на основі предметних дій, що розвиваються у малюка з маніпуляцій;– розвивається ситуативно-ділова форма спілкування з дорослими, зароджується спілкування з однолітками, виникають передумови ігрової і продуктивної діяльності;
– пізнавальні процеси тісно взаємопов’язані; провідним з них виступає наочне сприйняття, на основі якого розвивається впізнавання, освоюються наочні форми мислення (наочно-дієве і наочно-образне), виникає уява, дитина переходить до ак- тивного мовлення;

45.Криза трьох років. Криза трьох років — одна з найвідоміших криз розвитку маленької людини. Криза трьох роківвідрізняється від того, що відбувалося у віці одного місяця (так звана криза новонародженості) або року (криза одного року). Якщо попередні два переломні моменти могли пройти відносно гладко, перші акти протесту були ще не такими активними за характером, а в очі впадали лише нові уміння і навички, то з кризою трьох років ситуація складніша. Пропустити її практично неможливо.
Слухняний трирічний малюк — явище таке ж рідкісне, як і поступливий і ласкавий підліток. Такі ознаки кризових періодів, як важковиховуваність, конфліктність та інше вданий період вперше виявляються реально і вповному обсязі. Недаремно кризу трьох років називають інколи ще віком норовистості. Ознаки, заякими визначають настання цієї кризи, складають так зване «семизір'я». Усвідомлюючи, що означає кожна складова цього семизір'я, можна успішніше допомогти дитині перерости даний етап розвитку, а також зберегти здоровою нервову систему — і дитячу, і власну.

46.Психічний розвиток дитини дошкільного віку. Дошкільне дитинство охоплює молодший дошкільний вік (4-й рік), середній дошкільний вік (5-й рік), старший дошкільний вік (6-й рік, у деяких дітей ще й кілька місяців 7-го року життя). На цьому етапі складається нова соціальна ситуація розвитку, провідною діяльністю стає гра, під час якої дошкільники опановують інші види діяльності, виникають важливі новоутворення у психічній та особистісній сферах, відбувається інтенсивний інтелектуальний розвиток дитини, формується готовність до навчання у школі.

Соціальна ситуація розвитку в дошкільному віці

У ранньому дитинстві малюк відкрив для себе існування дорослих, складний їхній світ. Якраз відокремлення дитини від дорослого створює нову соціальну ситуацію, в якій вона прагне до самостійності. Ця тенденція є природною і постійною. Однак дитина продовжує жити разом з дорослим, входить у його світ. її основною потребою є участь у житті й діяльності дорослих, оскільки в цьому віці дитина не може реалізувати себе через брак сил, умінь, знань. Тому вона стає дорослим у думках, уяві, орієнтується на нього як на зразок, перебираючи на себе властиву дорослим певну роль, наслідує дорослих, діє, як дорослий, але у формі сюжетно-рольової гри. У дитини з'являються елементарні обов'язки, її зв'язок з дорослим набуває нових форм, що виявляється у заміні спільної діяльності з самостійним виконанням його вказівок.

Провідна діяльність у дошкільному віці

Особливості соціальної ситуації розвитку дошкільняти виражаються в характерних для нього видах діяльності, передусім у сюжетно-рольовій грі, яка є формою творчої діяльності. Граючись, дитина поєднує в собі роль автора п'єси та актора, декоратора й техніка. У грі вона пізнає світ, стосунки, ролі, поведінку людей, моделює міжособистісні стосунки в ньому, вчиться орієнтуватися в різних сферах людської життєдіяльності, оволодіває правилами та нормами життя. У грі відбувається самопізнання, усвідомлення свого внутрішнього світу, оволодіння першими формами саморегуляції.

47.Розвиток пізнавальних процесів у дошкільному віці.

Увага дітей дошкільного віку має такі особливості:

1) нетривала зосередженість, схильність до значних коливань. Протягом короткого часу діти неодноразово переходять від одного виду діяльності до іншого, по кілька разів змінюють свій задум;

2) піддатливість зовнішнім впливам. Навіть незначний сторонній подразник відволікає увагу дитини від діяльності;

3) залежність від виду занять. 4-річні діти здатні 20 і більше хвилин уважно слухати цікаву казку чи дивитися мультфільми. Однак вони будуть відволікатися від нецікавих занять через 5 хв. після їх початку;

4) неспроможність переключення на власний розсуд з одного об'єкта на інший за відсутності довільної психічної регуляції;

б) залежність від віку дітей. Чим молодші діти, тим менше вони можуть зосередитися на словах дорослого, оскільки їхню увагу більше привертають яскраві, привабливі предмети (слова лише супроводжують їх). У середньому і старшому дошкільному віці слова дорослого набувають значно важливішого значення для дитини, вона вже само-ініціативно спрямовує на них свою увагу;

6) слабкий розподіл уваги (неможливість одночасно виконувати два або більше видів діяльності), невеликий обсяг (неспроможність утримувати багато об'єктів за короткий проміжок часу).

Зосередженість і спрямованість на об'єктах забезпечує їх виразне відображення. 

Мовлення - процес спілкування, опосередкований мовою.

У дошкільному віці дуже інтенсивно розвиваються комунікативні форми і функції мовної діяльності, удосконалюються практичні мовні навички, суттєво змінюється словниковий обсяг мовлення, відбувається усвідомлення мовної діяльності загалом.

Дитина дошкільного віку активно засвоює мовлення, оскільки це зумовлюють її потреби дізнатись, розповісти, вплинути на себе Й на інших. У дошкільному віці дитина засвоює основи знань про навколишній світ, взаємини людей, про зовнішні і внутрішні якості, суттєві зв'язки предметів. Старші дошкільники уже здатні робити умовислови і узагальнення, їхнє мислення характеризує допитливість, активність тощо.Основними напрямами розвитку мислення дошкільника є вдосконалення наочно-дійового мислення, інтенсивний розвиток наочно-образного і початок активного формування словесно-логічного шляхом використання мови як засобу постановки і розв'язання інтелектуальних завдань, засвоєння наукових понять. Розширення кругозору, оволодіння знаннями, навичками і вміннями, ускладнення діяльності, стосунків з дорослими зумовлюють зміни, якісні перетворення у пам'яті дитини. На основі запам'ятовування дитина розповідає вивчений вірш, використовує у грі засвоєні правила, відтворює показані їй рухи. Іноді дошкільнику не вдається відтворити предмет, згадати вірш, але він легко впізнає їх при наступному сприйманні. У такому разі відсутнє відтворення матеріалу, однак наявне впізнавання, якому також передує запам'ятовування.Запам'ятовування буває мимовільним (нецілеспрямованим) і довільним (цілеспрямованим). Залежно від особливостей цих процесів пам'ять поділяють на мимовільну і довільну.

Мимовільна пам'ять - запам'ятовування і відтворення матеріалу, яке здійснюється без контролю з боку свідомості і без докладання зусиль. У процесі набуття досвіду, з розвитком мислення протягом дошкільного віку у розвитку уяви відбуваються суттєві зміни. Вони не обмежуються удосконаленням мимовільної і відтворювальної уяви. Важливим новоутворенням цього періоду є поява якісно нових її типів - довільної і творчої.

У цьому віці уява дитина характеризується особливою рухливістю, сприяючи процесу пізнання діяльності.

48.Психічний розвиток молодшого школяра. У молодшому шкільному віці провідною стає учбова діяльність. Провідною вона стає не автоматично. Структура учбової діяльності складається поступово. Складнішими, порівняно з дошкільним періодом, стають цілі учбової діяльності, які визначаються змістом навчання, що значно розширюється і ускладнюється. У школярів формуються нові дії. Серед них на перше місце виходять мислительні та мовні. Їм підпорядковуються мнемічні, практичні та інші.Мотивація учіння молодших школярів характеризується складністю і неоднозначністю як за змістом, так і за ступенем сформованості. Пізнавальні інтереси молодших школярів мають свою специфіку, яка полягає в їх екстенсивній формі розвитку та яскравій

емоційній забарвленості. Учні беруться за все нове, що зустрічається в процесі шкільного навчання, але водночас їх пізнавальні інтереси нестійкі, епізодичні, реактивні та ситуативні.

 49.Розвиток пізнавальних процесів у молодшому шкільному віці. Молодший шкільний вік характеризується ! значними якісними змінами, які відбуваються в розвитку пам'яті дитини. За даними дослідження П.1. Зінченка, А.О. Смірнова, Г.А. Орпстейп та ін. при цілеспрямованій роботі учителя у молодших школярів поступово змінюються способи запам'ятовування. Більшість першокласників просто повторюють кожне слово, яке необхідно запам'ятати. У III класі більшість дітей повторюють слова групами. Деякі з них групують слова за загальними ознаками. Окремі учні IV класу при запам'ятовуванні використовують семантичну обробку матеріалу, логічні висновки для реконструювання подій. Здійснюючи індивідуальний підхід, учитель може стимулювати окремих учнів створювати "розумовий образ", який відрізняється яскравістю і краще запам'ятовується. Можна навчити найбільш розвинених учнів IV класу прийому відшукування інформації у пам'яті, створювати різноманітні сценарії для збереження запам'ятованого. Основна тенденція в розвитку уяви молодших школярів полягає в переходах від переважно репродуктивних її форм до творчої переробки уявлень, від простого їх комбінування до логічно обґрунтованої побудови нових образів. Розвитку репродуктивної уяви у дітей молодшого шкільного віку важливо надавати особливої уваги. На думку деяких психологів, якщо не розвивати відтворювальну уяву у молодшому шкільному віці, то це неминуче призведе до гальмування художнього сприймання не тільки у цьому віці, а й на наступних етапах розвитку особистості.

Під впливом навчання в мисленні молодшого школяра змінюються співвідношення його образних і понятійних, конкретних і абстрактних компонентів. Ці зміни відбуваються по-різному, залежно від змісту навчання. Завдання його полягає в тому, щоб забезпечувати розвиток не тільки конкретного, а й абстрактного мислення молодших школярів. Виконуючи завдання на визначення об'єктів, першокласники на початку навчального року здебільшого виділяють функціональні їхні ознаки, тобто ознаки, пов'язані з призначеннями предметів ("будинок, щоб жити", "ніж, щоб різати", "корова дає молоко" тощо). Під впливом навчання в учнів стає дедалі менше таких визначень. З'являються визначення, в яких перелічуються істотні й неістотні ознаки об'єктів ("кавун — плід, він росте, зверху зелений або ж темний, а всередині червоний, смачний, є насіння"), а потім загальні й істотні ознаки, властивості окремих предметів. Учні II—IV класів відомі їм поняття визначають, виділяючи загальні та істотні ознаки об'єктів. У першокласників увага мимовільна, вони активно реагують на все нове, яскраве і незвичайне. їм важко довільно керувати своєю увагою. Першокласник, здобувши знання про правила поведінки на уроці, може порушувати їх (голосно сказати щось іншому учневі), заважаючи іншим учням. Але це робиться переважно через те, що він не може розподілити свою увагу одночасно на виконання завдання і контроль власної поведінки. Дитина приходить до школи, практично володіючи певним словником мови та її граматикою. Істотним у подальшому розвитку її мовлення є те, що вона вперше починає свідомо вживати різні форми слова.

50. Формування особистості молодшого школяра. Молодший шкільний вік як відповідна стадія психічного розвитку суб'єкта, нині набуває чітко окресленої виразності як щодо попереднього вікового етапу (дошкільне дитинство), так і до наступного підліткового етапу. Це зумовлюється суттєвим прискоренням процесу розвитку особистості молодшого школяра, що є характеристикою, властивою лише сучасній соціальній ситуації як провідній розвивальній детермінанті. Цей факт постає перед нами зі всією очевидністю, копи ми починаємо аналізувати особливості нинішнього культурного середовища. Для нього ж визначальними показниками виявляється небачений до цього динамізм у накопиченні певних людських здобутків, а також їх інтенсивна трансляція, що зачіпає кожну людину. Звичайно, що дія культурного впливу на ту чи іншу особу сприймається індивідуально, але загальна прискорювальна щодо психічного розвитку тенденція зберігається.

У зв'язку з цим виховання, якого зазнає сучасна дитина на протязі молодшого шкільного віку, набуває ще більшого значення у порівнянні з минулими історичними періодами онтогенезу індивіда. Йдеться не тільки про спеціально організований виховний процес, а й про його спонтанний аналог, роль якого значно підвищується. В умовах інтенсифікації суспільного життя дитина отримує реальну можливість спостерігати ті різноманітні за соціальною значущістю ситуації, у яких перебувають оточуючі її інші, їхній спосіб їх вирішення тощо, і відмічати відмінності між людьми, які раніше були недоступними її розумінню через обмеженість відповідного досвіду, на основі якого вона могла б сформувати уявлення про існування у іншої людини переживань, які відмінні від її власних.

51. Загальні закономірності розвитку дитини в підлітковому віці

Основні системи соціальної ситуації розвитку:

1) "підліток - дорослий": формування соціальної зрілості, визначення особливостей перехідного етапу від дитинства до дорослості;

2) "підліток - ровесник": визначення змін у соціальних стосунках із ровесниками; спроби досягти нового статусу, самоствердження; накопичення досвіду між особистісної взаємодії; зростання ролі неформальних груп.

' Системи можуть вступати в протиріччя, наприклад:

1) спілкування з дорослими приносить більше задоволення, ніж спілкування з ровесниками, і навпаки;

2) моральні норми і цінності системи "підліток - дорослий" суперечать нормам і цінностям системи "підліток - ровесник".

Провідна діяльність:

1) навчання як вид суспільно корисної діяльності;

2) інтимно-особистісне спілкування (особливо - неформальне).

Провідні новоутворення

+Почуття дорослості як суб'єктивне переживання підлітком готовності бути повноправним і рівноправним учасником групи (колективу) та об'єктивна передумова усвідомлення власної індивідуальності.

+Самосвідомість - усвідомлення власних потреб, здібностей, потягів, мотивів, переживань. Основа самосвідомості: здатність відокремлювати себе від системи власної життєдіяльності (усвідомлення себе як особистості).

 52.Особливості пізнавальних процесів у підлітковому віці. Розвиток мислення підлітка. Цей віковий період особливо плідний для розвитку абстрактного (словесно-логічного) мислення. Матеріал, який засвоюють діти у школі, вимагає вищого, ніж у молодших школярів, рівня навчально-пізнавальної і мислительної діяльності, водночас він спрямований на розвиток цієї діяльності. Учні повинні оволодіти системою наукових понять математики, фізики, хімії. Саме ці предмети потребують нових способів засвоєння знань і спрямовані на розвиток теоретичного, тобто формального, рефлексивного (предметом аналізу є власна інтелектуальна операція) мислення.

Розвиток пам'яті підлітка. На цьому етапі життя дитини відбуваються важливі процеси, пов'язані з перебудовою пам'яті. Передусім активно починає розвиватися логічна пам'ять (використання логічних операцій у процесі запам'ятовування). Як реакція на часте її використання, уповільнюється розвиток механічної. Водночас із розширенням кількості навчальних предметів значно збільшується обсяг інформації, яку підліток повинен запам'ятати механічно. Ці процеси відбуваються разом із розвитком довільної опосередкованої пам'яті. Однак вони є небезпроблемними для підлітків, які іноді скаржаться на погану пам'ять. Розвиток уваги підлітка. Навчання в середніх класах вимагає високої концентрації уваги, здатності зосереджуватись на змісті навчальної діяльності та одночасно відволікатися від сторонніх стимулів, що потребує вольових зусиль. Наприклад, матеріал із предметів фізико-математичного циклу має понятійний, узагальнений і логічно організований характер, підліток мусить виявляти неабияку інтелектуальну активність під час його первинного засвоєння (пояснення нового матеріалу вчителем). Так, для доведення теореми не достатньо просто слухати, як це буває під час розповіді про великі географічні відкриття. Найменша неуважність протягом короткого часу може спричинити нерозуміння всього подальшого пояснення, оскільки засвоєння певних частин такого матеріалу можливе лише на основі розуміння та усвідомлення попередніх суджень.

53. Формування особистості підлітка.

Вступ дитини в підлітковий період характеризується якісним поштовхом у розвитку самосвідомості. У підлітка починає формуватися позиція дорослої людини. Навіть, якщо ця позиція ще не відповідає об’єктивному статусу підлітка в житті, але її поява означає, що підліток суб’єктивно вже ввійшов у нові стосунки з оточуючим світом дорослих, зі світом їхніх цінностей, мотивів поведінки та діяльності.
Виникнення потреби у пізнанні власних особливостей, цікавість до себе та роздуми про себе – характерна особливість дітей підліткового віку. До аналізу своєї особистості підліток звертається як до засобу, який допомагає в організації стосунків та діяльності, у досягненні особисто значущих завдань у теперішньому та майбутньому.Соціально-ругулююча функція роздумів про себе виявляється в тому, що підліток спочатку звертає увагу на свої недоліки та має потребу в їх подоланні, а вже згодом – на особливості особистості в цілому, свої можливості та переваги. Важливий стимул виникнення у підлітка міркувань про себе – його потреба мати повагу в колі однолітків та прагнення знайти близьких товаришів, друга. Підліток починає порівнювати себе з оточуючими людьми: однолітками, батьками, дорослими. Таке порівняння надає підліткові знань про інших людей, особливості їхнього характеру та поведінки.

54. Психологія ранньої юності. Період ранньої юності — старший шкільний вік охоплює вікові межі від 15 до 18 років. У цьому ріці фізичний розвиток відносно спокійно і рівномірно оскільки завершується характерний для підліткового віку період бурхливого і нерівномірного фізичного розвитку. Старшокласник досягає фізичної зрілості і їх фізичний розвиток наприкінці віку мало чим відрізняється від фізичного розвитку дорослого. У цьому віці помітно сповільнюються темпи росту тіла у довжину. Фізичні якості старшокласників набувають стабільності. У період ранньої юності провідною діяльністю виступає учбово-професійна діяльність. У період ранньої юності до учбової діяльності пред'являє значно віці вимоги, у порівнянні з середніми класами. Це пов'язано не лише зі зміною структури навчальних предметів, поглибленням їх теоретичного змісту, але насамперед з підвищенням вимог до активності і самостійності старшокласників в процесі учіння.

 Основні новоутворення психіки у період ранньої юності: Формування світогляду і переконань як центр. новоутворення віку; формування самосвідомості;формування ідеалів. Світогляд — просто узгодження, внутрішньо-організована система знань — система переконань.

55. Розвиток пізнавальних процесів у ранній юності. У ранній юності розвиток сприймання виявляється у домінуванні його довільної форми, засвоєнні перцептивних дій, цілеспрямованому спостереженні за певними об'єктами, виокремленні суттєвого у предметах, подіях і явищах. Це особливо характерне для сприймання складного матеріалу, схем. Розвиваються цілісність, осмисленість, предметність, вибірковість, особливо аперцепція сприймання. Оволодіння навчальним матеріалом, який значно ускладнюється у старших класах, вимагає активізації репродуктивної уяви, що позитивно позначається на її розвитку. Виникненню відтворювальної уяви сприяють описи, креслення, нотні знаки. Водночас у старшокласників розвивається творча уява у різноманітних видах творчої діяльності (наукової, художньої, технічної та ін Розвиток пам'яті старшокласників. У ранній юності довільнішим стає запам'ятовування, яке є значно ефективнішим від запам'ятовування мимовільного. Від організації розумової діяльності залежить продуктивність мимовільної пам'яті, роль якої не зменшується. Мимовільно запам'ятовується передусім те, що пов'язане з інтересами, потребами і планами на майбутнє, що викликає сильний емоційний відгук. Розвиток пізнавальної сфери старшокласників відбувається і за рахунок удосконалення їх здатності до цілеспрямованого зосередження уваги на певних об'єктах і явищах, а також переборювання впливу чинників, які відволікають її. Усе це є свідченням розвитку концентрації уваги. Старшокласники цілком свідомо розподіляють і переключають увагу. Прогрес цих властивостей уваги пов'язаний з розвитком логічного мислення.

56. Формування особистості старшого школяра

Старший шкільний вік - початкова стадія фізичної зрілості і одночасно стадія статевого дозрівання. Старшокласники готові до фізичних та розумових навантажень. Фізичний розвиток сприяє формуванню навичок і вмінь у праці, спорті, відкриває можливості для вибору професії. Усвідомлення своєї фізичної сили і привабливості, здоров'я впливає на формування у юнаків та дівчат високої самооцінки, впевненості в собі, життєрадісності, оптимізму, активності, поривання до дій.
Проте статева зрілість не означає зрілості соціальної. Юність є перехідним періодом від зрілості фізичної до зрілості соціальної. Якщо статеве дозрівання у зв'язку із акселерацією настає раніше на 2-3 роки, соціальна зрілість настає пізніше, оскільки більше часу потрібно для здобуття освіти.
Саме в ранньому юнацькому віці головним новоутворенням є відкриття власного Я, розвиток рефлексії, усвідомлення власної індивідуальності та її властивостей, поява життєвого плану, настанова на свідому побудову власного життя. Значної ваги у свідомості старшокласників набуває усвідомлення ними тих якостей оточуючих людей і своїх власних, які зумовлюють людські взаємини.
Ранній юнацький вік має вирішальне значення в розвитку особистості, накладаючи відбиток на подальший життєвий шлях. Адже здійснений у юнацтві життєвий вибір буде визначати в подальшому успішність життєвого шляху особистості в цілому.
В ранній юності значно зменшується гострота міжособистісних конфліктів і меншою мірою проявляється негативізм у взаєминах з оточуючими людьми. Покращується загальне фізичне і емоційне самопочуття дітей, зростає їхня контактність та комунікативність. Відзначається більше витримки у поведінці. Усе це засвідчує, що криза підліткового віку або пройшла, або ж їде на спад. Одночасно відбувається стабілізація внутрішнього світу, що виявляється у зниженні рівня тривожності, нормалізації самооцінки.

57. Поняття научіння, навчання, учіння. Структура учбової діяльності. Научіння - процес і результат здобування індивідуального досвіду. Це поняття виникло в зоопсихологи в роботах американського психолога Е.Л.Торн-Дайка та інших. Шляхом научіння може здобуватися будь-який досвід у людини і нові форми поведінки в тварин. Біхевіорісти вважають, що існує єдиний механізм научіння в людини і тварини. Навчання - цілеспрямовано організоване научіння. Це процес взаємодії між тим, хто навчає і тим, кого навчають, в результаті якого появляються знання, уміння, навички, здійснюється психічний і особистісний розвиток учнів; цілеспрямована передача підростаючому поколінню інтелектуального і професійного досвіду.

Учіння - цілеспрямоване засвоєння соціального досвіду, це діяльність особистості, ціль якої научіння; діяльність активна, гностична. Вона є зовнішньою (предметною, перцептивною, символічною) і внутрішньою (розумовою, мнемічною, перцептивною). Є первинне учіння (через проби і помилки) і вторинне, яке носить власне інтелектуальний характер. Структура учбової діяльності

Учбова діяльність має свої специфічні компоненти. Д. Б. Ельконін та Давидов розглядають учбову діяльність у єдності п’яти компонентів: мотивації, учбової задачі, учбових дій, дій самоконтролю, дій самооцінки. Учбова діяльність суб'єкта має структуру, до якої входять такі компоненти: І) мотивація; 2) учбові задачі в конкретних ситуаціях; 3) учбові дії; 4) контроль, що переходить у самоконтроль; 5) оцінка, що переходить у самооцінку.

58. Теорії навчання. Теорія навчання – це самостійна частина науки педагогіки. Її також прийнято називати дидактикою (від грецького «дідактікос» – виховує, повчаючий). Дидактика (з грецьк. didaktikos – повчаючий, didasko – вивчаючий) – розділ педагогіки, наука (система знань), що вивчає і розробляє цілі, зміст, методи, організацію навчання.

Процес навчання виконує три основних функції:

·   освітня – основна, визначальна; головне призначення навчання – формування спеціальних і загальнонаукових умінь і навичок;

·   виховна – забезпечує в процесі навчання формування світогляду, духовних, моральних, трудових, естетичних уявлень, переконань, поглядів, ідей;

·   розвивальна – забезпечує процес розвитку особистості, розвиває її сприйняття, мислення, вольові, емоційну і мотиваційну сфери.

Принципи навчання – вихідні положення, на які потрібно спиратися в практичній навчальній діяльності. Виділяють такі принципи навчання:

·   Принцип особистісно орієнтованого навчання – спрямованість навчального процесу на розвиток цілісної особистості, організація навчання на засадах поваги до особистості.

·   Принцип виховного навчання – полягає в підвищенні виховного аспекту навчання, у посиленні органічного зв’язку між набуттям учнями знань, умінь, навичок та розвитку духовності особистості, формуванні ціннісного ставлення до світу, до інших людей, до засвоюваного навчального матеріалу.

·   Принцип зв’язку з життям – полягає у використанні на заняттях життєвого досвіду, розкритті практичної значимості знань, застосуванні їх у практичній діяльності.

·   Принцип науковості полягає в тому, що навчальний матеріал повинен носити науково обґрунтований характер, відповідати певній галузі науки та сучасному рівню її розвитку.

·   Принцип системності та послідовності навчання – вимагає чіткої структурної організації навчального матеріалу, раціонального поділу його на окремі смислові фрагменти, послідовності викладу навчального матеріалу, логічного переходу від засвоєння попереднього матеріалу до нового. Системність здобуття знань забезпечує системність мислення людини.

·   Принцип наочності навчання – базується на єдності абстрактного і конкретного, матеріально-предметного, наочно-образного, словесно-знакового і передбачає навчання на основі живого сприймання конкретних предметів, явищ дійсності або їх зображень.

·   Принцип формування активності та самостійності – передбачає широке використання в навчанні проблемних методів, задіяння всіх психічних процесів, які сприяють активізації пізнання.

·   Принцип індивідуального підходу у навчанні – полягає у врахуванні рівня розумового розвитку, індивідуальних характеристик, проявів психічних процесів, знань та умінь людини.

·   Принцип оптимізації навчання – передбачає комфортні умови для нормального самопочуття; сприятливі умови навчання (приміщення, навчальне обладнання, підручники тощо); морально-психологічний клімат; естетичні умови навколишнього середовища; розуміння життєвої перспективи тощо.

Основні поняття і ключові слова: дидактика, функції навчання, принципи навчання.

59 Психологічна характеристика типів та видів навчання.Залежно від змісту та організації навчання виокремлюють різні види навчання. Для цього використовуються різні критерії: Проблемне навчання - система методів, засобів, що шляхом розв'язування проблемних завдань у процесі засвоєння нових знань формують в учнів творче мислення та пізнавальні інтереси Проблемна ситуація - пізнавальна ситуація, за якої учневі недостатньо наявних знань для розв'язання, виконання теоретичного чи практичного завдання, що породжує суб'єктивну потребу в нових знаннях, стимулює пізнавальну активність школяра Програмоване навчання - система подавання теоретичного матеріалу та організованих форм навчальної роботи учня, що сприяють йому у самостійному здобуванні знань, оволодінні уміннями і навичками Алгоритмізоване навчання - система прийомів, методів розв'язання завдань у визначеній послідовностіПрийоми розв'язання одного і того самого завдання різними учнями можуть бути різними. Наприклад, одне речення він аналізує одним способом, наступне - іншим, хоч метод дії в обох випадках повинен бути однаковим. У зв'язку з цим в учнів часто виникає невпевненість у власних діях і розв'язках. А помилки з'являються через те, що учні знають і виконують лише частину операцій, необхідних для розпізнання певного граматичного явища, або користуються ними не в тій послідовності, що необхідно. На прикінці 60-х - початку 70-х років XX ст. програмоване навчання отримало новий імпульс до розвитку у роботах Л. Ланді, який запропонував алгоритмізувати цей процес.

60. Поняття про начуваність. Компоненти научуваності. Причини неуспішності.

Научуваність — система інтелектуальних властивостей особистості, якостей розуму, від яких значною мірою залежить продуктивність учіння.

Чим вища научуваність, тим дитина легше, швидше засвоює знання, вільно оперує ними в нових ситуаціях, тим вищий рівень її розумового розвитку.

Основні компоненти научуваності - узагальненість, гнучкість, стійкість і самостійність мислительної діяльності, усвідомленість мислення (співвідношення його практичної і словесно-логічної сторін). Ці особливості мислительної діяльності дітей обумовлюють темп їхнього розвитку у процесі навчання.

Неуспішність — це гостра проблема сучасної школи, яка викликається багатьма причинами. Серед них розрізняють: соціальні, біологічні та педагогічні. Соціальні причини полягають у тому, що у перебудовний період нашого суспільства знання та чесна праця не відіграють вирішальної ролі у благополуччі людини. Знизилась цінність освіти, багатьом молодим людям став потрібен диплом, атестат, але не самі знання.

Біологічною причиною неуспішності є стан здоров'я школярів, який в останнє десятиріччя має тенденцію погіршуватися.

Педагогічні причини — недолік у пізнавальній сфері, в мотиваційній сфері учнів, в розвитку організаційних здібностей щодо своєї навчальної діяльності.

Серед невстигаючих учнів виділяють такі групи:

1.Педагогічно занедбані( можуть вчитися, але не хочуть)

2.Розумово відсталі

3.Послаблені діти, які часто хворіють, швидко втомлюються, втрачають працездатність.

61. Рівні та критерії вихованості

Критерії вихованості — якості особистості, що сформувалися в єдності мотиву та дії. Саме сформованість соціально-цінних мотивів дій, вчинків є одним з важливих критеріїв вихованості особистості, яке свідчить про ефективність усіх видів виховання.

Показниками вихованості є такі якості:

Патріотизм

Гуманізм

Відповідальність

Активність

Принциповість

Естетичний розвиток

Прагнення до фізичної досконалості

Чуйність

Сумлінне ставлення до праці

Дисциплінованість

Цілеспрямованість

Допитливість

 Одним з критеріїв моральної вихованості є рівень сформованих моральних потреб, почуттів, звичок, здатність діяти під впливом власного наміру, приборкувати всі інші спонукання, бажання, які заважають його реалізації, свідчить, що дитина свідомо керує мотивами та поведінкою. Морально вихованим вважається не той, хто може діяти морально, а той, хто не може чинити аморально. Для цього потрібні не лише знання в сфері моралі, а й моральні почуття, мотиви поведінки.

Групи учнів залежно від рівня вихованості:

1.Дуже низький рівень вихованості

Учні характеризуються негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція, самоорганізація нерозвинуті.

2.Низький рівень вихованості

Характеризується слабким виявом позитивної, ще нестійкого досвіду поведінки, зривами. Поведінка учнів регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами. Саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

3.Середній рівень вихованості

Властиві стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації та самоорганізації, однак активна позиція щодо діяльності та вчинків однокласників не виявляється.

4.Високий рівень вихованості

Визначальними є стійкий позитивний досвід поведінки, саморегуляції, прагнення до регуляції та організації діяльності, поведінки інших людей, вияви активної позиції.

62.
Смислові бар’єри між дитиною та педагогом

Смислові бар'єри - ситуації, коли одне і те саме явище має різний смисл для педагога і учня: те, що педагог вважає позитивним, учень - негативним, і навпаки. Вони ніби розмовляють різними мовами.

Варіанти вияву смислових бар’єрів між вчителем та учнем:

Різне розуміння вимог

Не прийняття дитиною форми подання вимог дорослого, особистості вчителя

Невміння вчителя виявити справжні мотиви поведінки учня

Постійне застосування вчителем тих самих прийомів виховної роботи

Негативне емоційне переживання учня в результаті неадекватного покарання або несправедливості вчителя

Негативна установка проти вчителя.

Для подолання смислових бар'єрів між педагогом і дитиною необхідно дбати, щоб зміст інформації відповідав можливостям дитини у її сприйнятті і розумінні; володіти широким арсеналом мовленнєвих і немовленнєвих способів її передавання; розвивати здатність вихованця усвідомлювати небажані наслідки його вчинків; залучати з метою реалізації впливу вимог педагога авторитетних для вихованців особистостей; сприяти педагогові в організації самовиховання і перевиховання; викликати у виховному процесі глибокі емоційні переживання.

63. Особливості використання методів виховного впливу

Методи виховання – це сукупність засобів і прийомів, що впливають на психіку вихованця відповідно до заданої мети.

1.Метод навіювання—вплив на емоційну сферу, контроль свідомості знижується.

-давати собі та дитині час

-не навіювати негативне

-дорослий повинен бути впевненим у своїх словах.

2.Переконання—вплив на свідомість, передбачає критичне сприймання, основою є обґрунтована інформація, ми попереджаємо про наслідки, даємо можливість вибору поведінки.

Метод переконання – усна дія на свідомість що вчиться за допомогою логічних доказів, дозволяє сформувати у нього систему знань, цінностей і ідеалів. Результатом методу переконання є переконаність людини як стійка властивість особи, що визначає рівень світогляду, що реалізовується в діяльності і вчинках. Особиста переконаність вихователя, його бажання допомогти вихованцеві позбавитися від помилкових поглядів, витримка і терпіння – необхідні умови успішності методу переконання. Велике значення має активна взаємодія переконливого і такого, що переконується. Переконувати що вчаться слідує словом і справою. Розривши, суперечність між словом і справою завдає великого збитку вихованню. Переконання справою полягає в такій організації виховання, при якій учні приходять до правильних виводів на основі особистого досвіду роботи і підтверджують свої погляди, оцінюючи діяльність інших людей.

3.Метод заохочення(похвала) – комплекс прийомів і засобів морального і матеріального стимулювання кращих результатів різноманітної діяльності що вчаться, їх успіху у вихованні. Заохочення відображає позитивну оцінку вихователя дій і вчинків вихованця. Заохочення визначається характером справ, які виконуються такими, що вчаться і тій або іншій обстановці. Вихователь, оголошуючи заохочення, враховує індивідуальні особливості вихованця, сприйнятливість до заохочення, мотивацію вчинку, минулу поведінку. Метод заохочення вбирає в себе різноманітні прийоми. Схвалення використовується в момент або після завершення правильної діяльності, виражається у вигляді репліки: «легінь», поєднується з позитивним відношенням вихователя. Похвала застосовується, щоб задовільну поведінку вихованця підняти до хорошого, а хороше – до відмінного. Похвала висловлюється або оцінкою. Заохочення застосовується в двох основних формах – моральною (підтримка, подякою, увагою, хорошим відношенням) і матеріальною (нагороди подарунком, грошовими преміями, різними предметами):

-не хвалити за те , що досягнуто не своєю працею, що дано дитині від природи, із бажання сподобатися, більше 2 р. за одне досягнуте

-підвищені вимоги починати з похвали

-невпевнених, сором’язливих хвалити наперед.

4. Метод покарання (або метод примусу, заборони) полягає в тому, що до вихованця застосовуються прийоми і засоби, які примушують його виконувати вимоги вчителя, школи, суспільства і тим самим негативні якості змінювати на позитивні звички:

-не забороняти те, що життєво необхідне

-за 1 провину—1 покараннч

-враховувати термін давності

-покарений-вибачений

-не карати коли дитина хвора, не видужала, коли їсть, після сну, перед сном, під час гри, праці, діяльності, відразу після фізичної травми, коли не може впоратися зі страхом, неуважністю, старається, але не виходить, коли дорослий роздратований, коли є сумнів не карати

-не карати працею

-покарання без приниження.

Можна карати:

-стояння в кутку

-заборона займатися улюбленою справою

-отстрочка в обіцянці

-офіційний тон спілкування.

64. Поняття про виховний вплив. Психологічні передумови ефективного виховного впливу. Виховний вплив - процес організації спільної активної діяльності педагога і учнів з метою зміни моральних, соціально-психологічних характеристик та перебудовиповедінки об'єктів виховного впливуЕфективний виховний вплив забезпечують такі психологічні передумови:Успіх виховного впливу залежить від смислу, який вбачає вихованець у вимогах педагога. Нерідко найкращі наміри, правильні впливи, вимоги вчителя сприймаються учнями навпаки.Між ними виникають смислові бар'єри - ситуації, коли одне і те саме явище має різний смисл для педагога і учня: те, що педагог вважає позитивним, учень - негативним, і навпаки. Вони ніби розмовляють різними мовами.Найчастіше трапляються такі варіанти прояву смислових бар'єрів:Для подолання смислових бар'єрів між педагогом і дитиною необхідно дбати, щоб зміст інформації відповідав можливостям дитини у її сприйнятті і розумінні; володіти широким арсеналом мовленнєвих і немовленнєвих способів її передавання; розвивати здатність вихованця усвідомлювати небажані наслідки його вчинків; залучати з метою реалізації впливу вимог педагога авторитетних для вихованців особистостей; сприяти педагогові в організації самовиховання і перевиховання; викликати у виховному процесі глибокі емоційні переживання.Смисловий бар'єр виникає і внаслідок впливів на учня без урахування його потреб, уявлень про дійсність і себе. Тому необхідно дбати не лише про вибір впливів, а й про розуміння мотивів дій, вчинків учня.Педагогічно доцільними є виховні впливи, які знімають конфлікти між різними актуалізованими спонуками особистості та обмеженнями, що накладаються на них психологічними, соціальними, моральними і духовними умовами, а також вимогами особистісних стосунків і конструктивної соціальної інтеграції.Впливи педагога повинні бути гуманними, зважати на гідність дитини, не травмувати її, відповідати провідним психічним функціям, враховувати її моральний досвід.

65. Професіограма вчителя.  

Професіограма — повний опис особливостей певної професії, що розкриває зміст професійної праці, а також вимог, які вона ставить перед людиною.

Професіограма вчителя включає такі компоненти:

1.Педагогічна спрямованість особистості—любов до дітей, психологічна готовність до вчительської праці, психологічно-педагогічна культура.

2.Особливості пізнавальної сфери—спостережливість, здатність довільно розподіляти та концентрувати увагу, творча уява, логічне мислення, здатність переконувати, почуття нового. Гнучкість розуму, культура мовлення, багатство словни кого запасу.

3.Педагогічний вияв емоційно-вольової сфери—виразність та прозорість почуттів, «сердечність розуму», здатність свідомо контролювати себе, емоції, регулювати свої дії поведінку, терплячість, рішучість, вимогливість,організованість, дисциплінованість.

4.Характелогічні та типологічні особливості педагога—сила, врівноваженість, рухливість нервових процесів, комунікативність, педагогічний оптимізм, гуманність, об’єктивність оцінювання учнів та само оцінювання, схильність до громадської діяльності.

5.Протипоказання до педагогічної роботи—виражена неврівноваженість, піддатливість гнітючим настроям, підвищена дратівливість, дефекти слуху, зору, мовлення, акцентуація характеру, хвороби серцево-судинної системи, неврози, психози.

66. Поняття про педагогічне спілкування. Функції, етапи педагогічного спілкування. Бар'єри, які заважають ефективності педагогічного спілкування. Особливості, функції педагогічного спілкування
Педагогічне спілкування—професійне спілкування викладача з учнями на уроці та поза ним, спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату та досягнення спільної цілі.

Педагогічне спілкування виконує такі функції:

 – взаємопізнання вихователя і вихованця;

 – обмін думками, почуттями та інформацією;

 – організація і здійснення різноманітних та багатогранних навчально-виховних заходів;

 – самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.

За В. А. Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спілкування включає:

 1) прогностичний етап (моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);

 2) комунікативний етап (організація спілкування на початку навчально-виховного заходу – комунікативна атака);

 3) управлінський етап (безпосереднє спілкування протягом навчально-виховного заходу);

 4) заключний етап (аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).

Бар’єри педагогічного спілкування:

-страх класу

-негативна установка на основі минулого досвіду спілкування

-фізичний бар’єр

-страх допуститися педагогічної помилки

-механічне переймання стилю спілкування старших викладачів

-негативна установка на клас внаслідок суджень інших вчителів

-соціальний бар’єр

-відсутність контакту з класом

67. Поняття про стиль педагогічного спілкування. Особливості стилів педагогічного спілкування.

Стиль педагогічного спілкування - усталена система способів і прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії з учнями, їхніми батьками, колегами по роботі.

Стилі педагогічного спілкування залежно від продуктивності виховного впливу(В. Кан-Калик):

1. Спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю. Цей стиль ґрунтується на єдності високого професіоналізму педагога та його етичних поглядів. Адже захоплення тим, що цікаве учням, - результат не лише комунікативної діяльності вчителя, а й значною мірою його ставлення до педагогічної діяльності загалом.

2. Спілкування на основі дружніх стосунків. Товариська прихильність є важливим регулятором спілкування загалом і педагогічного зокрема. Ще А. Макаренко стверджував, що педагог, з одного боку, має бути старшим товаришем і наставником, а з іншого - співучасником спільної діяльності.

3. Спілкування-дистанція. Сутність такого спілкування полягає в тому, що в системі стосунків педагога і учнів запобіжником є дистанція. Проте й тут має бути міра. Гіпертрофована дистанція призводить до формалізації спілкування вчителя й учнів, перешкоджає створенню справжньої творчої атмосфери. Безперечно, дистанція повинна існувати, але має випливати із загальної логіки стосунків учителя і учнів, а не диктуватися вчителем. Якщо дистанція стає домінантою педагогічного спілкування, одразу різко знижується загальний творчий рівень спільної діяльності педагога та учнів. Це спричинює формування між ними авторитарних стосунків, що зрештою негативно позначається на результатах виховання.

До спілкування-дистанції нерідко вдаються вчителі-початківці, які бояться учнів і намагаються в такий спосіб утвердитися. Однак цей стиль спілкування, як правило, не дає хороших результатів, оскільки дистанція не може бути основою формування педагогічного авторитету.

4. Спілкування-залякування. Цей стиль спілкування зумовлений насамперед невмінням організувати продуктивне спілкування на основі захоплення спільною діяльністю. Безперечно, таке спілкування сформувати нелегко, і молодий учитель нерідко йде шляхом найменшого опору, обираючи спілкування-залякування чи дистанцію у крайньому їх прояві. Щодо розвитку творчості або здійснення саме виховного впливу на учнів, а не просто ситуативного керування їхньою поведінкою цей стиль спілкування є безперспективним.

5. Спілкування-загравання. Сутність його полягає в завоюванні дешевого авторитету в дітей, що суперечить вимогам педагогічної етики. Цей стиль відображає, з одного боку, намагання молодого вчителя швидко налагодити контакт із дітьми, сподобатися класові, а з іншого - відсутність необхідної загальнопедагогічної та комунікативної культури, умінь та навичок педагогічного спілкування, досвіду професійної комунікативної діяльності. Побоюючись спілкування з класом і одночасно бажаючи мати з учнями контакт, учитель зосереджує увагу не так на змістовому аспекті взаємодії, як на проблемах взаємин, які набувають гіпертрофованого значення.

6.Спілкування-діалог.

Стилі педагогічного спілкування за способом управління:

-За авторитарного стилю спілкування вчитель сам вирішує всі питання життєдіяльності класу, визначає кожну конкретну мету, виходячи з власних установок; суворо контролює виконання будь-якого завдання і суб'єктивно оцінює досягнуті результати. Цей стиль керівництва є засобом реалізації тактики диктату та опіки і в разі протидії школярів владному тиску вчителя веде до конфронтації.

-Ліберальний (поблажливий, анархічний) стиль спілкування характеризується прагненням педагога не брати на себе відповідальності. Формально виконуючи свої обов'язки, учитель, що обрав такий стиль, намагається самоусунутися від керівництва колективом школярів, уникає ролі вихователя, обмежується виконанням лише викладацької функції. Ліберальний стиль є засобом реалізації тактики невтручання, яка ґрунтуєте ся на байдужості і незацікавленості проблемами шкільного життя. Наслідки такої позиції вчителя - втрата поваги школярів і контролю над ними, погіршення дисципліни, нездатність позитивно впливати на особистісний розвиток учнів.

-Демократичний стиль спілкування передбачає зорієнтованість учителя на розвиток активності учнів, залучення кожного до розв'язання спільних завдань. В основі керівництва - опора на ініціативу класу. Демократичний стиль є найсприятливішим способом організації взаємодії педагога і школярів.

68. Структура педагогічних здібностей

Педагогічні здібності  – це сукупність певних психологічних характеристик, що є неодмінною умовою для досягнення викладачем успіхів у вихованні та навчанні дітей.

Систему педагогічних здібностей утворюють такі здібності:

Дидактичні - здібності передавати учням навчальний матеріал доступно, зрозуміло, викликати у них активну самостійну думку, організовувати їх самостійну діяльність, керувати їх пізнавальною активністю. Проявляються вони у процесі передавання, використання засвоєних знань, умінь і навичок, забезпеченні розвитку особистості,перевірці, контролі, оцінюванні результатів учіння.

Академічні - здібності до певної галузі науки (музики, математики, фізики, біології, літератури), що є предметом викладання вчителя у школі. Здібний педагог добре знає навчальний предмет, глибоко володіє матеріалом, має до нього стійкий пізнавальний інтерес, здійснює дослідницьку роботу, постійно знайомиться з новими досягненнями у своїй і суміжних галузях знань;

Гностичні - здібності до швидкого і творчого оволодіння методами навчання учнів, пошуку і творення способів навчання, збору інформації вчителем про учнів і себе;

Конструктивні - здібності до створення атмосфери співробітництва, спільної діяльності, чутливість до побудови уроку відповідно до мети розвитку і саморозвитку учня,встановлення педагогічне доцільних стосунків з ним;

Перцептивні - здібності педагога проникати у внутрішній світ вихованця, психологічна спостережливість,розуміння особистості учня і його психічних станів;

Мовні - здібності чітко висловлювати свої думки і почуття з допомогою мови та невербальних засобів (міміки, жестів, пантоміміки). Мовлення вчителя повинно бути переконливим, простим, зрозумілим, образним, виразним та емоційно забарвленим. Він має володіти чіткою дикцією, багатим словниковим запасом, уникати мовленнєвих помилок;

Комунікативні - здібності до спілкування з учнями,уміння знаходити правильний підхід до них, встановлювати з ними педагогічне доцільні стосунки, наявність педагогічного такту;

Експресивні - здібності, що виявляються в емоційній наповненості взаємодії з учнями. Елементами їх є правильна дикція, добре поставлений голос, дихання, узгодженість мови, міміки і жестикуляції.

Організаторські - здібності організовувати учнівский клас, згуртовувати його, оптимізувати власну діяльність (планування, контроль тощо). Робота вчителя завжди містить елементи організації і самоорганізації.

Сугестивні - здібності, що виражають здатність вчителя до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів. Це пов'язано з вмінням педагога переконувати, рівнем його педагогічної свідомості, цілеспрямованістю дій, сформованістю вольової сфери;

Прогностичні - здібності, що виявляються в передбаченні результатів дій, у виховному проектуванні особистості учнів, умінні прогнозувати розвиток їх якостей.

Вони пов'язані з педагогічним оптимізмом, з вірою в дитину, у можливості виховання;